Раптом усередині неї прокинувся гнів і голосом Рут Нірі закричав, щоб Джессі шпурнула склянку через усю кімнату. Якщо вона не може з неї пити, грубо проголосив голос Рут, то хоч покарає. Якщо не може втамувати свою спрагу вмістом склянки, то може принаймні вдовольнити розум звуком розколу її на тисячі дрібних скалок від зіткнення зі стіною.
Хватка на склянці посилилася, а напнутий сталевий ланцюг, коли вона занесла руку назад, щоб саме це і вчинити, обвис до млявої дуги. Нечесно! Це просто настільки нечесно!
Її зупинив м’який непевний голос Господиньки Берлінґейм:
«Думаю, якийсь варіант та знайдеться, Джессі. Поки що не здавайся — може, ще знайдеться якийсь спосіб».
Рут на це не відповіла словами, але в її вищирі невіри важко було помилитися. Той був важкий, як залізо, і гіркий, ніби цівка лимонного соку. Рут усе одно хотіла, щоб Джессі швиргонула склянку. Нора Калліґан, без сумніву, сказала б тут, що Рут дуже захоплена поняттям відплати.
«Не звертай на неї уваги, — сказала Господинька. Її голос втратив незвичну непевність. Тепер він був мало не збуджений. — Постав склянку назад на полицю, Джессі».
«І що далі? — запитала Рут. — Що далі, о велика наша гурине, о богине судочків для їжі й свята патронесо церкви товарів поштою?»
Господинька почала відповідати, і голос Рут замовк, поки Джессі й усі інші всередині неї слухали.
10
Джессі поставила склянку на полицю, обережно, щоб вона звідти не перекинулася. Язик тепер здавався шматком наждачного паперу «п’ятірка», а горло реально було ніби заражене спрагою. Це нагадало, як вона почувалася восени свого десятого року життя, коли на півтора місяця злягла вдома одночасно з грипом та бронхітом і не ходила до школи. Під час тієї облоги бували довгі ночі, коли Джессі прокидалася від бентежних сплутаних жахіть, які не могла пригадати
(але насправді можеш, Джессі, тобі снилося закопчене скло, снилося, як згасло сонце, снився безбарвний пекучий запах ніби мінералів у джерельній воді, тобі снилися його руки)
і вона вся просякала потом, проте була надто слабка, щоб дотягтися до глечика з водою на приліжковій тумбочці. Вона пам’ятала, як лежала на ліжку, мокра, липка і зовні пропахла гарячкою, а всередині спрагла й повна фантомів. Лежала і думала, що справжня її хвороба — не бронхіт, а спрага. Тепер, через стільки років, Джессі почувалася точнісінько так само.
Розум постійно намагався повернутися до тієї страшної миті, коли Джессі усвідомила, що не зможе здолати останній відтинок між склянкою і ротом. Їй постійно ввижалися дрібненькі бульбашки навколо талого льоду, постійно відчувався слабкий дух мінералів у водоносному горизонті під озером. Ці образи дражнили її, ніби недосяжна сверблячка між лопатками.
І все одно Джессі змусила себе чекати. Та її частина, що звалася Господинька Берлінґейм, сказала, що потрібно трішки зачекати, попри їдкі óбрази й пульсування в горлі. Їй треба почекати, щоб серцебиття сповільнилося, м’язи припинили тремтіти, а емоції вляглися.
У повітрі надворі вигорали останні кольори. Світ занурювався в сувору й меланхолійну сірість. Гагара на озері пронизливо заголосила у вечірню темінь.
— Стули писок, шановна гагаро, — сказала Джессі й гиготнула. Голос звучав ніби іржава завіса.
«Гаразд, дорогенька, — сказала Господинька. — Думаю, час спробувати. Поки не стемніло. Але спочатку краще висуши руки».
Цього разу вона обхопила стовпці ліжка обома руками, обтираючи їх до скрипу. Джессі підняла праву руку й потрусила долонею перед очима. «Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися»[35], — подумала вона. Тоді обережно потяглася до полиці, але аж за склянку. Джессі почала знову обмацувати пальцями дерево. Наручник дзенькнув об бік склянки, і жінка завмерла, очікуючи, що та перевернеться. Коли цього не сталося, Джессі продовжила свою обережну розвідку.
Джессі мало не зійшлася на думці, що шукана річ сковзнула полицею або зовсім з неї впала, коли зрештою торкнулася кутика рекламної картки. Затиснула її між вказівним і середнім пальцями правої руки, обережно підняла й зняла з полиці зі склянкою. Джессі посилила хватку, взявши картку ще й великим пальцем, і з цікавістю роздивилася її.
Та була яскраво-фіолетова, вздовж верхнього краю п’яно витанцьовували святкові дудки з язичками. Між словами сипалися конфеті й серпантини. Картка повідомляла, що «Ньюсвік» святкує ВЕЛИКІ-ВЕЛИКІ ЗНИЖКИ й хоче, щоб вона приєдналася до вечірки. Автори «Ньюсвіку» триматимуть її в курсі подій у світі, проведуть за лаштунки разом зі світовими лідерами, а також пропонуватимуть детальні культурні, політичні й спортивні огляди. Хоч про це не йшлося прямо, картка в принципі натякала, що «Ньюсвік» допоможе Джессі зрозуміти суть цілого Всесвіту. І що найкраще, ті милі безумці у відділі передплати «Ньюсвіку» дарують настільки неймовірну пропозицію, що від неї ваша сеча паруватиме, а голова вибухатиме: якщо вона, передплачуючи «Ньюсвік» на три роки, скористається ЦІЄЮ КАРТКОЮ, то отримуватиме кожен номер ЗА ПОЛОВИНУ ВІД РОЗДРІБНОЇ ЦІНИ! А чи гроші — проблема? Зовсім ні! Рахунок їй виставлять пізніше.
35
«Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися, а тоді я зіграла…» — заголовок до рекламного тексту Школи музики США. Його у 1925 році написав один із найвідоміших копірайтерів Джон Кейплз. Реклама мала шалений успіх, а фразу «коли я _____, з мене сміялися» стали використовувати як підводку в багатьох інших рекламних кампаніях.