Зрештою зупинило її усвідомлення, що вона втягує лише повітря і це триває вже кілька секунд. У склянці ще була вода, але кінчик імпровізованої соломинки вже її не торкався. Покривало під скрученою карткою було темне від вологи.
«Але я можу допити те, що залишилося. Можу. Якщо трішки далі викручу руку в тому неприродному напрямку, як тоді, коли треба було схопити цю жалюгідну склянку, і, думаю, якщо ще трохи витягну шию, я досьорбаю ті залишки води. Думаю? Знаю».
Вона дійсно це знала і пізніше перевірить цю думку, але наразі білі комірці на останньому поверсі — ті, в яких усі гарні думки, — знову вирвали контроль у поденників і голів профспілок, що керують безпосередньо машинерією: заколот скінчився. Спрага була далеко не втамована, але горло припинило пульсувати, і загалом Джессі почувалася набагато краще… фізично і психологічно. Думки стали гострішими, а погляд ледь яскравішим.
Джессі зрозуміла: вона рада, що залишила решту води в склянці. Два ковтки через нещільну соломинку, мабуть, не вплинуть на те, що вона прикута до ліжка, і не допоможуть самотужки вибратися з цього лайна — тим більше розв’язати питання життя і смерті, — але ті останні ковтки можуть зайняти її розум, коли і якщо він спробує повернутися до своїх патологічних планів. Зрештою, надходить ніч, її чоловік лежить поруч мертвий, і, здається, тут вона й заночує.
Не дуже приємна картинка, особливо якщо додати ще голодного пса-приблуду, який ночує з нею, але Джессі усвідомила, що все одно їй хочеться спати. Вона спробувала вигадати причини, щоб боротися з дедалі сильнішою сонливістю, але хороших не трапилося. Навіть те, що вона прокинеться з затерплими до ліктів руками, здавалося несуттєвим. Просто поворушить ними, і кров знову жваво запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівалася, що зможе це зробити.
«А ще під час сну тобі може щось спасти на думку, дорогенька, — сказала Господинька Берлінґейм. — У книжках завжди так».
— Тобі, може, й спаде, — сказала Джессі. — Поки що найкращу ідею придумала ти.
Вона лягла, лопатками підтискаючи подушку якомога ближче до узголів’я ліжка. Плечі боліли, руки (особливо ліва) пульсували, а м’язи живота досі тріпотіли від напруження, необхідного, щоб витягти тіло й пити через соломинку… але все одно Джессі почувалася дивним чином задоволеною. У мирі з собою.
«Задоволеною? Як ти можеш бути задоволеною? Джессі, у тебе ж чоловік помер, і ти до цього доклалась. І припустімо, що тебе таки знайдуть. Припустімо, врятують. Ти подумала, як ця ситуація виглядатиме для тих людей? Як на те пішло, що про це все подумає констебль Тіґарден? Як гадаєш, скільки часу він роздумуватиме, перш ніж викликати поліцію штату? Тридцять секунд? Сорок, може? Тут, у сільській місцевості, вони думають не так швидко, правда, тож, мабуть, це забере цілих дві хвилини».
З цим усім Джессі сперечатися не могла. Це все правда.
«Тоді як же ти почуваєшся задоволеною, Джессі? Як взагалі теоретично ти можеш бути задоволена тим, що зараз висить у тебе над головою?»
Джессі не знала, але все одно так почувалася. Відчуття спокою було глибоке, наче пуховий матрац уночі, коли з північного заходу хурделить сповнений сльоти березневий вітровій, і тепле, наче гусяча перина на тому ж матраці. Вона підозрювала, що здебільшого ці відчуття походять із суто фізичних причин: якщо ти відчуваєш достатню спрагу, то можеш зловити добрячий кайф навіть від пів склянки води.
Але був також і психологічний бік. Десять років тому вона неохоче звільнилася з посади запасної вчительки, зрештою скорившись тиску Джералдової стійкої (хоча, мабуть, слово «безжальної» насправді підходить більше) логіки. На той час він заробляв близько сотні тисяч доларів на рік. Порівняно з цим її п’ять-сім тисяч здавалися сущим дріб’язком. По факту це спричиняло справжню рахубу в період сплати податків, коли більшу частину її заробітку Служба внутрішніх доходів забирала, а тоді лізла обнюхувати їхню фінансову документацію, загадуючись, де ж решта.
Коли Джессі поскаржилася на цю їхню підозрілу поведінку, Джералд глянув на неї очима, в яких поєднувалися любов і роздратування. Це був ще не зовсім вираз штибу «чого ви, баби, такі дурні?», який він почне використовувати регулярно років за п’ять-шість, але близько до того.
— Вони бачать, скільки я заробляю, — пояснив він їй, — бачать дві великі німецькі машини в гаражі, переглядають фотографії будинку біля озера, а тоді дивляться у твої бланки податкової декларації — ти працюєш за копійки. Вони не вірять — думають, що ми їх намахуємо, прикриваємо цим якісь оборудки, — тому починають рознюхувати, шукати хоч щось іще. Вони просто не знають тебе так добре, як я».