Їй не вдалося пояснити Джералдові, що та робота для неї означає, або він не мав бажання слухати. Усе зводилося до того, що вчителювання, навіть на неповній ставці, наповнювало її певною значущістю, і Джералд цього не розумів. Так само він не усвідомлював, що ця робота слугувала опорою для мосту з життям, яке Джессі вела до того, як познайомилася з ним на республіканській вечірці, коли на повну ставку працювала вчителькою англійської у Вотервілльській школі, була самодостатньою жінкою, сама заробляла собі на життя, її любили й поважали колеги і за нею ніхто не наглядав. Вона не мала змоги пояснити (або він не мав бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непотрібною почуватиметься, якщо звільниться з тієї роботи, навіть якщо це просто відрядна робота на пів ставки.
Це відчуття втрати контролю — ймовірно, спричинене не лише рішенням не підписувати новий трудовий договір, а й нездатністю завагітніти — облишило думки Джессі десь через рік, але так ніколи й не покинуло найглибші зони душі. Іноді вона здавалася самій собі ходячим кліше: молода вчителька виходить заміж за успішного адвоката, ім’я якого вже в юному (з професійної точки зору) віці тридцяти опиняється в назві компанії. Ця молода (ну, відносно молода) жінка зрештою ступає у вестибюль палацу з головоломками, що має назву «середній вік», роззирається й усвідомлює, що зненацька залишилася зовсім сама — без роботи, без дітей і з чоловіком, що майже цілком зосереджений (не хотілося б сказати «зациклений», це було б точно, але негарно) на підйомі легендарними щаблями успіху.
Ця жінка, яку прямо на наступному повороті дороги запопадає сороковник, вона саме з тих, що втрапляють у халепи з наркотиками, алкоголем чи іншим чоловіком. Зазвичай молодшим. З цією молодою (ну… колись молодою) жінкою нічого цього не трапилося, але Джессі все одно лякала маса вільного часу, який у неї з’явився: на садівництво, на походи в супермаркет, на заняття (живопис, скульптура, поезія… і вона могла б крутити інтрижку з чоловіком, який навчав її поезії, якби захотіла, а вона майже захотіла). Був також час на те, щоб трішки попрацювати над собою, що й привело до її знайомства з Норою. Проте жодне з тих занять не дарувало того відчуття, яке вона мала зараз, коли втома й болі були медалями за відвагу, а сонливість — справедливою винагородою… своєрідна версія «перерви на “Міллер”» для прикутих наручниками жіночок, якщо так можна висловитися.
«Слухай, Джесс, те, як ти здобула воду, було круто».
Ще один НЛО, але цього разу Джессі не зважала. Головне, що Рут поки мовчить. Рут цікава, але вона втомлює.
«Багато людей навіть не дістали б ту склянку, — продовжила її НЛО-фанатка, — а зробити з листочка соломинку… королівський хід. Тому не соромся й пишайся собою. Маєш право. І подрімати трішки також маєш право».
«Але собака», — нерішуче висловилася Господинька.
«Собака тебе жоднісіньким чином не турбуватиме… і ти знаєш чому».
Так. Причина, чому собака її не турбуватиме, лежить поруч на підлозі спальні. Джералд перетворився на тінь серед тіней, за що Джессі була вдячна. Зовні знову здійнявся вітер. Звук його сичання поміж соснами заспокоював, заколисував. Джессі склепила очі.
«Тільки стережися того, що тобі сниться! — з раптовою тривогою крикнула їй Господинька, але її голос був десь далеко й не дуже переконував. Проте він усе одно спробував знову: — Джессі, стережися того, що снитиметься! Я серйозно!»
Так, звісно, вона серйозно. Господинька завжди все каже серйозно, а це означає, що часто вона втомлює людей навколо.
«Що б мені не снилося, — подумала Джессі — це принаймні не буде спрага. За останні років десять мені не щастило на багацько чистих перемог — здебільшого була лише низка непевних партизанських сутичок, — але те, як я здобула ту склянку води, може вважатися чистою перемогою. Правда?»
«Так, — погодився голос НЛО. Він трішки скидався на чоловічий, і Джессі почала сонно замислюватися, чи це раптом не голос брата, Вілла… Вілла, коли він був дитиною, ще в шістдесятих. — Безперечно. Абсолютна перемога».
Через п’ять хвилин Джессі вже солодко спала. Руки були підняті й розведені в’ялими рисками літери V, зап’ястки м’яко звисали з наручників, прикутих до стовпчиків ліжка, голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вилинало довге повільне сопіння. У якийсь момент — коли вже давно запала темрява, а на сході вигулькнула біла кірочка місяця — в одвірку знову з’явився собака.