Як і Джессі, тепер, удовольнивши найнагальнішу потребу, він почувався спокійнішим, гуркіт у шлунку вдалося більш-менш утихомирити. Він довго дивився на неї, піднявши морду й настовбурчивши вухо, намагаючись вирішити, чи дійсно вона спить, чи лише вдає. Пес вирішив (здебільшого послуговуючись нюхом — піт уже висихав, у повітрі зовсім не відчувалося тріскучого озонового духу адреналіну), що вона таки спить. Цього разу стусанів і криків не буде — якщо він діятиме обережно й не розбудить її.
Собака м’яко підібрався до купини м’яса посеред підлоги. Хоча голод зараз був не такий сильний, м’ясо пахло краще, ніж до того. Це тому, що його перша сьогоднішня страва значно вплинула на те, щоб розбити давнє вроджене табу стосовно вживання такого виду м’яса, хоча собака цього не знав і таким не переймався.
Він опустив голову, спершу з усією делікатністю гурмана втягуючи вже привабливий запах мертвого адвоката, а тоді ніжно зімкнув зуби на Джералдовій нижній губі. Тварина потягла, повільно посилюючи тиск, відтягуючи плоть. Джералд став виглядати так, наче монструозним чином відкопилив губу. Губа нарешті відірвалася, залишаючи відкритим великий мертвий вищир нижніх зубів. Собака за один раз проковтнув невеличкий делікатес і облизався. Він знову замахав хвостом, цього разу повільними вдоволеними півколами. Високо на стелі танцювали дві цяточки світла — то місячне сяйво відбивалося від пломб у двох Джералдових нижніх молярах. Ці пломби поставили лише два тижні тому, і вони досі були свіжі й блискучі, наче щойно відчеканені четвертаки.
Собака вдруге облизав морду, з любов’ю споглядаючи Джералда. Тоді витяг шию вперед, ледь не так само, як робила Джессі, коли тяглася соломинкою до склянки. Собака обнюхав Джералдове обличчя, але не просто обнюхав. Він пустив ніс на якусь своєрідну нюхову екскурсію, спершу пробуючи слабкий підлоговий аромат коричневого воску, захованого глибоко в лівому вусі мертвого господаря, тоді суміш запахів поту й шампуню «Прелл» на лінії волосся, а далі різкий чарівно гіркуватий дух сукровиці в Джералда на маківці. Особливо довго він вивчав Джералдів ніс, подряпаною, брудною, та попри це не менш чутливою мордою проводячи ретельне дослідження тих безприпливних каналів. Знову з’явилося певне відчуття обжерливості, ніби собака обирає серед багатьох скарбів. Зрештою він занурив гострі зуби глибоко в Джералдову ліву щоку, зімкнув їх і потягнув.
Очі Джессі на ліжку вже почали шпарко рухатися з боку в бік під повіками, а тепер вона ще й застогнала — високим тремтячим звуком, сповненим жаху та усвідомлення.
Собака миттю підняв голову, а тіло водночас опустилося до інстинктивної раболіпської пози страху і провини. Довго це не протривало. Пес уже почав сприймати цю купу м’яса як особисту комору, за яку, якщо доведеться, він боротиметься — і, мабуть, помре. Крім того, цей звук долинув лише від суки-господаря, а тепер собака був певний, що вона зовсім безсила.
Він опустив голову, знову вчепився в щоку Джералда Берлінґейма й шарпнув назад, різко розмахуючи мордою врізнобіч. Довга смуга щоки мерця відірвалася зі звуком, з яким обв’язувальну стрічку висмикують із мотка. Тепер Джералд світився страшною й хижою усмішкою людини, яка щойно зірвала стріт-флеш у покері з високими ставками.
Джессі знову застогнала, а тоді крізь сон видала потік нерозбірливих гортанних звуків. Собака знову зиркнув на неї. Він був певен, що вона не зможе встати з ліжка й щось йому зробити, але ті звуки все одно змушували нервуватися. Старе табу зблякло, але не зникло. Крім того, голод свій він уже сповна вдовольнив, зараз він не їв, а перекушував. Тварина обернулася й чкурнула з кімнати. Більша частина Джералдової лівої щоки звисала з пащі, наче скальп немовляти.
11
14 серпня 1965 року — приблизно два роки від дня, коли згасло сонце. День народження Вілла. Увесь день він ходить і урочисто заявляє всім навколо, що прожив по року на кожний інінг у бейсболі. Джессі не може зрозуміти, чому для її брата це настільки важливо, але, очевидно, так є, і вона вирішує, що як Вілл хоче порівнювати своє життя з бейсбольним матчем, це цілком нормально.
Протягом певного часу все, що відбувається на вечірці з нагоди дня народження її молодшого брата, цілком нормально. Так, на електрофоні грає Марвін Ґей, але це не та погана, небезпечна пісня. «Себе я пошаную, — співає Марвін глумливо-погрозливо. — І від тебе почухраю… ма-лааа». По правді, досить мила пісня, та й цей день, принаймні поки що, навіть кращий, ніж нормальний. Словами двоюрідної тітки Кетрін, «ліпшіше не буває». Навіть тато так думає, хоча спочатку він не був у захваті від ідеї повернутись у Фалмут на Віллів день народження, коли йому це запропонували. Джессі почула, як він сказав: «Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою» — її мамі, а від цього стало добре їй, бо саме вона, Джессі Мейгут, донька Тома й Саллі, сестра Вілла й Медді, мати нікого, це запропонувала. Саме тому він тут, а не в Сансет-Трейлз.