Сансет-Трейлз — це сімейна резиденція (після трьох поколінь безладного розширення родини вона стала досить великою, щоб зватися комплексом) на північному березі озера Дарк-Скор. Цього року вони зламали традиційні дев’ять тижнів усамітнення там, оскільки Вілл хоче — принаймні раз, сказав він мамі й татові з інтонаціями благородно стражденного старого вельможі, який знає, що невдовзі не зможе обманювати стару з косою, — влаштувати день народження не лише з сім’єю, а й з друзями.
Спершу Том Мейгут цю ідею ветує. Він біржовий маклер, що ділить час між Бостоном і Портлендом та роками розповідає сім’ї, щоб не вірили в усю ту пропаганду, ніби чоловіки, які ходять на роботу в краватках і сорочках із білими комірцями, весь день байдикують: чи то базікають біля кулера, чи то надиктовують запрошення на ланч гарним білявкам з відділу стенографісток.
— Жоден голодрабий фермер округу Арýстук не гарує над своєю картоплею більше, ніж працюю я, — часто каже він їм. — Встигати за ринком нелегко, і це дуже гламурна робота, що б ви там не чули на противагу.
Правда полягає в тому, що ніхто з них нічого особливо й не чув на противагу. Усі вони (певно, включно з дружиною, хоча Саллі ніколи б у цьому не зізналася) думають, що його робота нудніша, ніж осляче лайно, і лише Медді бодай слабко розуміє, чим же батько займається.
Том наполягає, що йому потрібен цей час на озері, щоб відновитися від стресів на роботі, і що в майбутньому в його сина ще буде вдосталь днів народження з друзями. Віллу ж лише дев’ять, а не дев’яносто.
— І крім того, — додає Том, — дні народження з друзяками насправді не такі вже й веселі, доки ви ще не можете собі дозволити розпити барильце-два пивка.
Тож Віллів запит на те, щоб відсвяткувати його день народження у звичному сімейному домі на узбережжі, мабуть, не задовольнили б, якби не раптова підтримка цього плану з боку Джессі (і для Вілла це тим більше несподівано, бо Джессі на три роки старша і частенько він не впевнений, чи вона взагалі пам’ятає, що має брата). Після її першої солодкоголосої пропозиції, мовляв, можливо, було б весело повернутися додому — звісно, лише на два-три дні — і провести вечірку в саду, з крокетом, бадмінтоном, барбекю і японськими ліхтариками в присмерку, Том ставиться до цієї думки вже тепліше. Він із тих чоловіків, які вважають себе «вольовими засранцями» і яких інші часто називають «впертими цапами». Що б із цього ви не вибрали, Том завжди був твердим, коли впирався ногою… і випинав щелепу.
Коли йдеться про те, щоб зрушити його — змусити передумати, — молодшій доньці завжди щастить більше, ніж усім іншим разом узятим. Джессі постійно знаходить шлях до батькового розуму через якусь бійницю чи таємний прохід, куди не можуть дістатися інші члени сім’ї. Саллі вважає — з певною часткою слушності, — що їхня середульша дитина завжди була Томовою улюбленицею і Том дурить себе, не вірячи в те, що інші й так знають. Медді з Віллом бачать це простіше. Вони вважають що Джессі підлизується до батька, а він страшенно її розпещує.
— Якби тато побачив, що Джессі курить, — казав Вілл старшій сестрі рік тому, після того як Медді влаштували домашній арешт за таке ж порушення, — він би їй, певно, ще й запальничку купив.
Медді засміялася, погодилася та обійняла брата. Ні вони, ні їхня мати не мали жодного уявлення про таємницю, що купою гнилого м’яса лежить між Томом Мейгутом і його молодшою донькою.
Сама Джессі вважає, що просто підтримує ідею братика, заступається за нього. Джессі не має поняття, принаймні на поверхні розуму, наскільки ж почала ненавидіти Сансет-Трейлз і наскільки хоче звідти забратися. Також вона зненавиділа озеро, яке колись так палко любила, а особливо його слабкий безбарвний запах мінералів. До 1965 року вона навіть не зможе там плавати, і в найспекотніші дні також. Вона знає, що мама думає, ніби це через її форми (Джессі рано почала розквітати, як і сама Саллі, і у дванадцять років уже майже повністю мала фігуру жінки, якою стане), але це не через форми. Джессі звикла до цього і знає, що в будь-якому зі старих вицвілих купальників «Джентзен», яких у неї два, вона далеко не пін-ап модель із «Плейбоя». Ні, річ не в грудях, не в стегнах, не в дупі. Це все той запах.