Які б причини й мотиви не вихорилися під поверхнею, старший командир сім’ї Мейгут зрештою схвалив запит Вілла. Учора вони повернулися на узбережжя, завбачливо, щоб у Саллі (якій охоче допомогли обидві доньки) був час підготувати все до вечірки. І зараз 14 серпня, а це, безумовно, апофеоз літньої пори в Мейні, днина небес кольору вицвілих джинсів і товстих білих хмар, і все це освіжене різким солоним бризом.
У глибині штату — яка включає район озер, де на березі Дарк-Скора, ще відколи дідо Тома Мейгута в 1923-му збудував там першу хатину, стоїть Сансет-Трейлз, — ліси, озера, ставки й болота лежать, душачись від температурного режиму не нижче дев’яноста[41] й вологості одразу під точкою роси, але тут, на узбережжі, температура лише вісімдесят[42]. Морський бриз — бонус, що дозволяє навіть не брати вологість до уваги, а також розганяє комарів. На газоні повно дітей, здебільшого друзів Вілла, але також і дівчат, що кентують із Медді й Джессі, і принаймні сьогодні, mirabile dictu[43], усі вони начебто ладнають між собою. Ще не було жодної сварки, і близько п’ятої години, коли Том підносить до губ перший за цей день мартіні, він глипає на Джессі, яка стоїть неподалік, завдавши собі на плече крокетний молоток, наче вартовий рушницю (і, очевидно, тримається на відстані, з якої можна почути начебто недбалу розмову між чоловіком і дружиною, яка, проте, може виявитися проникливим прицільним компліментом для його доньки), а тоді знову на дружину.
— Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою, — каже він.
«Краще, ніж непоганою, — думає Джессі. — Абсолютно чудовою й цілком бомбезною, якщо чесно». Хоча насправді це не те, що вона має на увазі, не те, що вона думає по-справжньому, але озвучити решту буде небезпечно. Це було б випробуванням долі. Насправді ж вона думає, що цей день бездоганний — ну просто пречудовий деньок. Навіть пісня, що реве з переносного програвача Медді (його старша сестра Джессі з такої нагоди притарабанила на задній двір, хоча зазвичай для неї це Велика Недоторканна Реліквія), досить нормальна. Джессі так ніколи й не вподобає Марвіна Ґея, так само як той слабкий мінеральний запах, що доноситься з озера в гарячі літні дні, але ця пісня нормальна. Себе не пошаную, як скажу, що ти не краля… ма-лааа — дурна пісня, але не загрозлива.
Зараз 14 серпня 1965 року, день, що був, день, що досі є в думках сплячої жінки, прикутої до ліжка в будинку на березі озера за сорок миль на південь від Дарк-Скор (але з тим же мінеральним запахом, тим же гидким духом, що виникає в гарячі літні дні й навіює спогади); і хоча дванадцятирічна дівчинка, якою Джессі була, не бачить Вілла, що підкрадається ззаду, поки нахиляється над м’ячем для крокету й перетворює свій зад на надто привабливу мішень для хлопця, який прожив лише рік за кожний інінг, частково вона розуміє, що він там, і саме це — той шов, де сон переходить у кошмар.
Вона прораховує удар, зосереджуючись на ворітцях, розміщених за шість футів. Важка ціль, але не неможлива, і якщо вона проведе м’яч через них, то, можливо, таки дожене Каролін. Було б непогано, бо Каролін завжди виграє в крокет. А тоді, тільки-но вона заносить молоток назад, музика з програвача змінюється.
«Оу, хай мене всі чують, — співає Марвін Ґей, цього разу, на думку Джессі, не просто глузливо-погрозливо, — особливо, дівчата, ви…»
Засмаглі руки Джессі вкриваються сиротами.
«…я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема… Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»
Пальці німіють, і вона втрачає відчуття молотка в руках. Зап’ястки щипає, ніби вони замкнуті в
(колодці Господинька в колодці приходьте й подивіться на Господиньку в колодці приходьте й посмійтеся з Господиньки в колодці)
невидимих лещатах, а серце враз наповнюється відчаєм. Це інша пісня, неправильна пісня, погана пісня.
«…але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»
Джессі дивиться на групку дівчат, які чекають, щоб вона вдарила, і бачить, що Каролін зникла. На її місці стоїть Нора Калліґан. Її волосся зав’язане в коси, на кінчику носа — плямка білого цинку, вона взута в жовті кросівки Каролін, а на шиї має медальйон Каролін, усередині якого маленька фотографія Пола Маккартні, — але ті зелені очі — Норині, і вони дивляться на неї з глибоким дорослим співчуттям. Джессі раптом згадує про Вілла — якого, без сумніву, підбили на це другани, жваві від «кóли» й німецького шоколадного торта, як і сам Вілл, — який крадеться позаду неї, готовий зробити їй нижній ляпанець. Коли він це зробить, Джессі відреагує гостро, крутнеться й заліпить йому по зубах, мабуть, не зовсім зіпсувавши вечірку, але точно надщербивши її ідеальну гладкість. Вона намагається відпустити молоток, щоб випрямитись і обернутись, поки ще нічого з цього не трапилося. Вона хоче змінити минуле, але воно важке. Джессі усвідомлює, що змінити його — це наче пробувати підняти будинок за ріг, щоб подивитися під ним у пошуках чогось загубленого, забутого й прихованого.