«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».
Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя. На ній светрик із крамбівським містером Натуральним[45], який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шматочок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи яблука в садах Корріт в Альфреді.
Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплення. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто стоять під цим дивним, осяяним зорями денним небом і дивляться, як мій голий чоловік намагається закути мене в наручники, поки Марвін Ґей співає “Чи хоч хтось посвідчить”. Якщо щось мене і заспокоює, то лише одне: гірше стати вже не може».
А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчителька. До неї приєднується старий містер Кобб, що працював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 році. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми. Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.
Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням» на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».
«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому помру, як не прокинуся».
Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона піднімає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп у нього вистромлюється покривавлена морда блудного собаки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні, тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: безбарвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але такий жахливий, проник уже всюди.
«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. — Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»
Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли проминає жахливу істоту з монструозною низкою складаних голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.
«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, горда красуне моя!»
Спершу вона думає, що затемнення, мабуть, ще не повне, оскільки день почав темнішати ще більше. Тоді їй спадає на думку: вона, мабуть, непритомніє. Цю думку супроводжують відчуття глибокого полегшення й вдячності.
«Джесс, не дуркуй — ти ж не можеш знепритомніти уві сні».
Але вона думає, що, можливо, саме це з нею й відбувається, і, зрештою, не має особливого значення, чи це втрата свідомості, чи лише провал у якусь глибшу печеру сну, до якої вона летить, наче людина, що пережила якийсь катаклізм. Важливо лише те, що вона нарешті втікає від сну, який скривдив її набагато більше, ніж тато того дня на терасі, нарешті вона втікає, і вдячність — природна й нормальна реакція на ці обставини.
Джессі вже майже досягла тієї комфортної темної печери, коли втрутився звук — розщеплений, гидкий, ніби гучний спазм кашлю. Вона намагається втекти від цього звуку, але розуміє, що не може. Він тримає її, наче гаком. Починає тягти до себе, до широкого, але крихкого срібного неба, що відділяє сон від свідомості.
12
Колишній Принц, який раніше був гордістю й радістю маленької Кетрін Сатлін, після свого останнього походу в спальню просидів у сінях кухні приблизно десять хвилин. Сидів із піднятою головою й широко розплющеними очима, не кліпаючи. Останні два місяці він прожив на аж занадто сухому пайку, а цього вечора добряче наївся — фактично обжерся — і мав би почуватися незграбно й сонно. Якийсь час так і було, але зараз сонливість наче вітром здуло. На її місце прийшла нервовість, дедалі гостріша. Щось розірвало кілька тонких, наче волосина, розтяжок у містичній зоні, де поєднуються собачі відчуття й інтуїція. В іншій кімнаті стогнала й час від часу видавала інші звуки сука-господар, але собаку тривожило не це. Не через них пес вирішив всістися рівно, коли вже був за мить від мирного сну, і не через них його добре вухо нервово настовбурчилося вперед, а морда зморщилася назад, оголюючи кінчики зубів.
45