Було тут щось інше… неправильне… цілком можливо, небезпечне.
Коли сон Джессі досягнув апогею й полетів у темряву, собака раптом зіпнувся на ноги, не здатний більше терпіти рівномірного шипіння нервових закінчень. Він обернувся, відчинив мордою нещільно прикриті задні двері й вискочив у вітряну темінь. Тоді ж він відчув якийсь дивний і невизначений запах. У цьому запаху відчувалася якась небезпека… майже точно — небезпека.
Собака чкурнув у ліс так швидко, як дозволяв роздутий, перевантажений живіт. Досягнувши безпеки підліску, він обернувся й трішки проплазував назад у бік будинку. Він відступив, так, але ще надто багатьом тривожним сигналам доведеться задзвонити всередині, перш ніж він вирішить повністю покинути чудові запаси їжі, які віднайшов.
Виснажений розумний писок перетинали ідеограми місячних тіней, і, надійно заховавшись, пес загавкав, цими звуками приводячи Джессі до тями.
13
Під час літніх вакацій на озері на початку шістдесятих, до того як Вільям навчився робити хоч щось, окрім як бовтатися на мілководді з парою яскраво-помаранчевих надувних нарукавників, Медді й Джессі, завжди добрі подруги, попри різницю у віці, часто ходили плавати до Нідермаєрів. У тих була плавуча платформа зі стійкою для пірнання, і саме там Джессі почала набувати форми, завдяки якій здобула перше місце у шкільній команді з плавання, а згодом у команді штату в 1971 році. Друге, що їй найкраще пам’яталося в пірнанні з платформи Нідермаєрів (першим — тоді і завжди — був проліт через гаряче літнє повітря в бік синього відлиску манливої води), — це відчуття, коли пробираєшся з глибин угору, долаючи почергові шари тепла і холоду.
Таке ж відчуття вона пережила, прокидаючись із цього тривожного сну.
Спершу було чорне бурхливе замішання, ніби ти всередині грозової хмари. Джессі штовхалася й збивалася на шляху з неї, не маючи жодного уявлення, хто вона і коли вона, не кажучи вже про те, де вона. Тоді тепліший, спокійніший шар: вона опинилася в найжахливішому кошмарі за всю історію (принаймні за її історію), але це був лише кошмар, і він закінчився. Але, наближаючись до поверхні, Джессі наштовхнулася на ще один прохолодний шар — думку, що реальність, яка очікує попереду, майже нічим не краща за кошмар. А може, й гірша.
«Що це? — запитала вона себе. — Що бодай теоретично може бути гіршим, ніж те, що я тільки-но пережила?»
Вона відмовлялася про це думати. Відповідь була в межах досяжності, проте якби вона спала їй на думку, Джессі могла б вирішити відкинути її й попливти назад у глибини. Вчинити так означало б потонути, а хоча це й не найгірший спосіб завершити життя — не такий поганий, як, наприклад, врізатися на «гарлеї» в скелю чи з парашутом залетіти в котячу колиску з високовольтних дротів, — думка про те, щоб розкрити своє тіло безбарвному мінеральному запаху, який нагадував одночасно мідь і устриці, була нестерпна. Джессі похмуро гребла догори, переконуючи себе, що перейматиметься реальністю, коли і якщо дістанеться поверхні.
Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо рухати ними, щоб відновити кровообіг.
Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі. Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-радіо на комоді застиг у власному пеклі нав’язливого повторення (нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав він у темряві, ніби час навіки спинився на півночі) і нічим не допоміг. Вона знала точно лиш те, що настала повна темрява, а місяць світить крізь стельове, а не східне вікно.
Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколювання. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, якими вона очікувала заплатити за пробудження затерплих кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вогкості під ногами й задом і усвідомила, що попередня потреба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотужки подбало про цю проблему.