Її відвідувач стояв собі в кутку. Лише це — і більш нічого.
Вона лежала, ув’язнена в наручники, з розведеними вгору руками, почуваючись ніби на дні криниці. Минав час, вимірюваний лише ідіотичним миганням годинника, що показував нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, і нарешті їй у мозок проникла хоч якась зв’язна думка, водночас небезпечна і величезною мірою заспокійлива.
«Джессі, тут нікого, крім тебе, нема. Чоловік, якого бачиш у кутку, — це поєднання тіней та уяви, не більше».
Вона виборсалася в сидячу позу, підтягуючись руками, кривлячись від болю в переобтяжених плечах, упираючись ногами, намагаючись відштовхнутися босими п’ятами від покривала, дихаючи дрібними різкими ковтками від зусиль… і роблячи все це, Джессі жодного разу не відвела погляду від огидно видовженої постаті в кутку.
«Зависоке і захуде, щоб бути реальним чоловіком, Джесс, сама ж бачиш, правда? То просто вітер, тіні, цівочка місячного сяйва і трішки залишків твого кошмару, я так думаю. Згодна?»
Майже. Джессі почала розслаблятись. А тоді собака зовні видав ще один істеричний залп гавкоту. І хіба ж постать у кутку, та постать, яка насправді лише вітер, тіні й цівочка місячного сяйва, — хіба та несправжня постать не повернула голову трішки в той бік?
Ні, точно ні. Це, безперечно, також просто гра вітру, темряви й тіней.
Цілком можливо. Взагалі, Джессі була майже певна, що ця частина — поворот голови — була ілюзією. Але решта? Сама постать? Вона не могла до кінця переконати себе, що це все гра уяви. Звісно, жодна постать, настільки схожа на людину, не може бути просто ілюзією… правда?
Зненацька заговорила Господинька Берлінґейм, і хоча говорила вона боязко, у голосі не вчувалося істерики, принаймні поки що. Дивно, але це Рут переживала найбільший жах від думки про те, що Джессі може бути в кімнаті не сама, і це Рут радше нерозбірливо бурмотіла, ніж говорила.
«Якщо воно несправжнє, — сказала Господинька, — чому собака втік? Не думаю, що він би вибіг, якби не мав на те серйозної причини, а ви?»
Проте Джессі розуміла, що Господинька все одно вельми налякана й прагне підшукати якесь пояснення втечі пса, яке б не передбачало постаті в кутку, яку бачить чи думає, що бачить, Джессі. Господинька благала, щоб Джессі сказала, мовляв, її перше припущення, ніби собака втік просто тому, що йому неприємно бути в приміщенні, набагато ймовірніше. Або, можливо, він пішов через найстарішу причину з можливих: зачув іншого пса, цього разу суку з тічкою. Цілком можливо навіть, що собаку злякав якийсь звук — скажімо, удар гілки об вікно нагорі. Цей варіант подобався їй найбільше, бо вказував на якусь грубу справедливість: собаку злякав уявний зловмисник, і гавкотом тварина намагається відігнати цього вигаданого гостя геть від своєї відлюдної вечері.
«Так, скажи хоч щось із того, — раптом замолила її Господинька, — і навіть якщо сама в це не віриш, переконай мене».
Але Джессі не думала, що здатна на таке, і причина стояла в кутку біля комода. Хтось там таки був. Це не галюцинація, не дія вітру, тіней та уяви, не посмак сну, короткочасний фантом, що промайнув на сприйняттєвій нічийній території між сном і пробудженням. Це
(монстр це монстр бабай що прийшов мене з’їсти)
чоловік, не монстр, але чоловік нерухомо стоїть там і спостерігає за нею, і будинок скрипить від вітру, і тіні танцюють на його дивному напівзатьмареному обличчі.
Цього разу думка — «Монстр! Бабай!» — виринула з нижніх рівнів розуму на освітленішу територію свідомості. Джессі знову відкинула її, але все одно відчувала, що страх не відступив. Створіння в дальньому кутку кімнати, може, і є чоловіком, та навіть якщо так, Джессі дедалі більше впевнювалася, що з його обличчям щось дуже неправильно. Якби ж вона могла детальніше його розгледіти!
«Краще тобі цього не бачити», — шепотом порадив їй зловісний голос НЛО.