Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю монет, і ще на повітря в передчутті грози.
— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.
Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчувала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тисячу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й розвела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях помадою «М’ятний ням-ням».
— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти повернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що відімкнеш і відпустиш.
Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд (нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на комоді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, насправді ілюзія, що насправді час намертво зупинився) Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого початку, що там насправді нікого й нема. Вона почала почуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.
«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода, а Господинька на своєму місці й робить свою справу. — Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це реальне життя».
Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою для тих кількох голосів усередині, що були справжніми НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідоме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала, що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надприродна) тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюються. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама. Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опинитися будь-що.
«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може, не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли людина уночі з кимось, людям не загрожують примари, упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві, ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчинені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які моторошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»
— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намацати опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з місячного світла!
Ніби відповідаючи їй, постать нахилилася вперед у якомусь глузливому поклоні, і на мить із тіней виступило її обличчя, яке здавалося надто реальним, щоб сумніватися. Коли бліді промені зі стельового вікна зафарбували його риси помпезною ярмарковою позолотою, Джессі скрипуче заверещала. Це не був її батько. Побачивши зло й божевілля в обличчі гостя, вона б радо проміняла його на батька, навіть якщо той уже дванадцять років лежить у холодній домовині. Запалені, гидко блискучі очі споглядали її з глибоких, огорнутих зморшками очниць. Тонкі губи смикнулася вгору в сухій посмішці, демонструючи безколірні моляри й зазубрені ікла, що здавалися не коротшими за собачі.