— Цей язик твій. Мудрагельний саркастичний язик. Іноді мене так дратує…
— Джералде, коли ти на чомусь зациклюєшся, солодким і приємним голоском до тебе не достукаєшся. Це я винна?
— Я не люблю, коли ти така, Джессі. Взагалі не люблю, коли ти така.
Справи мінялися, з поганих ставали гіршими, а тепер просто жахливими, а найстрашніше те, з якою швидкістю це відбувається. Раптом Джессі відчула сильну втому, і їй згадався рядок зі старої пісні Пола Саймона: «Не потрібна ця скажена любов». У яблучко, Поле. Ти, може, і коротун, але хоч не дурний.
— Знаю, що не любиш. І це нормально, але зараз питання в цих наручниках, а не в тому, наскільки тобі подобається чи не подобається, коли я тобі кажу, що передумала стосовно чогось. Я хочу зняти ці кайданки. Ти мене чуєш?
Ні, сяйнула їй страшна думка. Він не чує. Джералд відстає від неї на крок.
— Ти ж просто така, бляха, непослідовна, така, бляха, саркастична. Я люблю тебе, Джесс, але просто ненавиджу це твоє кляте єхидство. Завжди ненавидів.
Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сумно подивився на неї — бідний, обманутий Джералд, нав’ючений жінкою, яка потягла його сюди, в лісову первісність, і зреклася своїх сексуальних зобов’язань. Бідний обманутий Джералд, який досі навіть пальцем не ворухнув, щоб узяти ключі з комода біля дверей у ванну.
На зміну ніяковості прийшло інше — це відчуття кралося в неї за спиною, якщо можна так сказати. Ніяковість перетворилася на суміш люті і страху, яку Джессі відчувала в житті лише раз. Коли їй було близько дванадцяти років, її брат Вілл зробив їй нижній ляпанець на вечірці з нагоди дня народження. Це побачили всі подруги, і вони сміялися. «Ги-ги-ги, дюже шмішно, синьйоре, думаю я». Їй, проте, не було смішно зовсім.
Вілл сміявся найголосніше, так енергійно, що аж зігнувся, поклавши долоні на коліна, а волосся звисало йому над обличчям. Тоді десь рік минув відтоді, як «Бітли», «Роллінґи», «Серчерз» та всі інші стали популярними, тож у Вілла було вдосталь волосся, яке б могло так висіти. Мабуть, воно прикрило йому вид на Джессі, бо він навіть не здогадувався, як вона розлютилась… а він же за звичних обставин чудово розумів її зміни настрою та вдачі. Він сміявся, доки та піна емоцій настільки не переповнила її, що Джессі зрозуміла: вона або щось зробить, або вибухне. Тож вона стиснула кулачок і, коли її любий брат нарешті підняв голову й подивився на сестру, вмазала йому по зубах. Удар збив його з ніг, ніби кеглю для боулінгу, і він голосно розплакався.
Пізніше Джессi переконувала себе, що він плакав радше від несподіванки, ніж від болю, проте знала, навіть у дванадцять років, що це не так. Вона зробила йому боляче, дуже боляче. Нижня губа Вілла тріснула в одному місці, верхня — у двох, і Джессі зробила йому дуже боляче. А чому? Тому що він вчинив щось дурне? Але йому й самому було лише дев’ять того дня, а в такому віці всі діти дурні. Ні, це не через дурість. Це через її страх: якщо вона нічого не зробить із тією гидкою зеленою піною люті й сорому, те шумовиння
(загасить сонце)
призведе до вибуху. Правда, яку вона вперше розкрила того дня, полягала от у чому: у ній є криниця, вода в ній отруйна, і, ляснувши Джессі, Вільям опустив туди відро, яке потім піднялося, наповнене нечистотами й в’юнистим гидом. Вона ненавиділа його за це й припускала, що саме та ненависть змусила її вдарити. Та глибина налякала її. Тепер, через стільки років, Джессі зрозуміла, що той страх не зник… але це досі її злило.
«Ти не загасиш сонце, — подумала вона, ані найменшої гадки не маючи, що це означає. — Здохнеш, але не загасиш».
— Я не хочу сперечатися через якісь дрібниці, Джералде. Просто візьми ключі від цих блядських штук і відімкни мене!
А тоді він сказав дещо настільки приголомшливе, що спершу Джессі навіть не змогла осягнути ці слова:
— А що, як я цього не зроблю?
Першою привернула увагу зміна тону. Зазвичай Джералд говорив грубуватим, непривітним та енергійним голосом: «Я тут керую, і з цим нам усім вельми пощастило, правда?» — проголошував цей тон. Але йому на зміну прийшло низьке муркотання, якого Джессі раніше не чула. В очі повернулися вогники — гарячі, маленькі, що колись давно збуджували її, наче прожектори. Розгледіти ті вогники було важко — за оправленими золотом окулярами він звузив очі до набряклих щілин, — але вони там були. Так, безумовно.
Ну і ще була дивна ситуація з його маленьким другом. Дружок не поникнув навіть трішечки. Здавалося, він тримається пряміше, ніж вона будь-коли пам’ятала… хоча це, напевно, лише уява.