— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкрила очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона каже трошечки, але має на увазі дуже.
Насправді вона не знала, чи досі боїться старої какодишки, зате знала, що місіс Джилетт — занудна сива бабера, і Джессі зовсім не хочеться, мабуть, єдине в житті повне затемнення сонця проводити в її товаристві, якщо є варіант зробити так, щоб можна було спостерігати за цим з татком, якого вона обожнює поза всіма можливими й неможливими словами.
Джессі оцінила його скептицизм і з полегшенням вирішила, що він дружній або навіть змовницький. Вона всміхнулася й додала:
— А ще я просто хочу лишитися з тобою.
Тато підніс її долоню собі до рота й поцілував пальці, наче якийсь французький месьє. Того дня він не поголився, — перебуваючи на резиденції, частенько цим грішив, — і на шорстке тертя об його вусики руки й спина Джессі відгукнулися приємним дрожем і мурашками.
— Comme tu es douce, — сказав він. — Ma jolie mademoiselle. Je t’aime[48].
Джессі засміялася, не розуміючи його незграбну французьку, але впевнена, що все піде саме так, як вона сподівалася.
— Буде весело, — сказала вона. — Лише ми вдвох. Я можу приготувати ранню вечерю, і ми її поїмо просто тут, на терасі.
Він посміхнувся.
— Бургери «Затемнення» à deux[49]?
Вона засміялася, киваючи й плескаючи в долоні від радощів.
А тоді він сказав дещо, що навіть у той час здалося трохи дивним, бо він був не з тих чоловіків, які дуже переймаються одягом і модою:
— Можеш одягти свій новий гарний сарафанчик.
— Звісно, якщо ти хочеш, — відповіла вона, хоча ще раніше відзначила собі подумки, що треба буде попросити маму спробувати здати його в магазин. Так, він досить гарний, — якщо вас не ображає червоний у жовту смужку, настільки яскраву, що ледь не верещить, — але замалий і затісний. Мама замовила його з «Сірз», підбираючи радше на око, вибравши на розмір більший, ніж підходив Джессі торік. Так сталося, що за цей час Джессі підросла трішки швидше й не в одному обхваті. Але вже якщо татові подобається… і якщо він перейде на її бік у цій ситуації з затемненням і допоможе натиснути…
І він перейшов на її бік і тиснув, як сам Геркулес. Він почав того ж вечора, після трапези (і двох-трьох бокалів витриманого vin rouge[50]) запропонувавши дружині, щоб Джессі звільнили від завтрашньої поїздки на гору Вашингтон із нагоди споглядання затемнення. Туди зібралися більшість їхніх сусідів-літників. Одразу після Дня пам’яті вони почали проводити неформальні зустрічі щодо того, як і де дивитися майбутнє сонячне явище (Джессі ці зустрічі здавалися цілком звичайними літніми вечірками з коктейлями), навіть назву собі придумали — Сонцепоклонники з Дарк-Скор. Сонцепоклонники вже орендували для цієї оказії мініавтобус місцевого шкільного округу та планували вояж на вершину найвищої гори Нью-Гемпширу, із судочками з їжею, окулярами «Полароїд», змайстрованими коробочками-рефлекторами, камерами зі спеціальними фільтрами… і, звичайно ж, шампанським. Ящиками, вагонами шампанського. Матері й старшій сестрі Джессі це здавалося самим визначенням вишуканих легковажних веселощів. Джессі ж це здавалося визначенням найзануднішої нудоти… і це все було ще до того, як у ситуацію додали какодишку.
Увечері дев’ятнадцятого після вечері вона вийшла на терасу нібито для того, щоб, доки не зайшло сонце, прочитати двадцять-тридцять сторінок «За межі мовчазної планети» містера К. С. Льюїса. Справжня ж мотивація була не така інтелектуальна: Джессі хотілося послухати, як тато виступатиме зі своєю — їхньою — пропозицією, й мовчки вболівати за нього. Вони з Медді роками знали, що об’єднані вітальня та їдальня в літньому домі мають певні акустичні характеристики, зумовлені, мабуть, високою, стрімко вигнутою стелею. Джессі здогадувалася, що навіть Вілл знає про те, як звуки доносяться звідти на терасу. Лише їхні батьки, здається, поняття не мали, що в кімнаті навіть жучків не потрібно, а найважливіші рішення, які вони ухвалювали в тій кімнаті, потягуючи повечірній коньяк чи каву, ставали явними (принаймні для доньок) задовго до того, як накази надходили зі штабу «зверху».