— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку якусь вручимо, га, Саллі?
— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…
— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу — спереду в неї на…
— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдоволено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джессі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечірці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене. Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу, що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.
Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в паперовій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її мама, що закінчила коледж Вассара cum laude[51] (що б це не означало), може бути настільки дурною? Відповідь здавалася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або відмовляється бачити правду, що все одно призводить до однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати правильною: якщо доводиться вибирати між старою жінкою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою, Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?
«Якщо я татусева доня, то ось тому. І через інші подібні речі, які вона говорить. Тому, але я ніколи не зможу їй цього сказати, а вона самотужки не побачить. Хоч за мільярд років».
Джессі змусила себе розслабити хватку на книжці. Місіс Джилетт хотіла так вчинити, у цьому був злий намір, але батькові підозри, що вона вже не боїться тієї старої карги, мабуть, більш правдиві, ніж ні. А ще вона збирається будь-яким способом залишитися з татом, тож жодна материна муйня все одно не має значення, правда ж? Вона залишиться тут з татом, і їй не потрібно буде розбиратися зі старою какодишкою, і всі ці гарні речі відбудуться, бо…
— Бо він вступається за мене, — пробурмотіла Джессі.
Так. Отакий підсумок. Батько вступається за неї, а мати впирається проти неї.
Джессі бачила, як у присмерковому небі слабко світить вечірня зоря, і раптом усвідомила, що вона тут на терасі слухає, як вони кружляють навколо теми затемнення — і теми Джессі — вже майже сорок п’ять хвилин. Того вечора вона відкрила для себе невелику, але важливу реалію життя: час минає найшвидше, коли підслуховуєш розмови про себе.
Майже несвідомо вона підняла долоню й скрутила її в трубочку, ловлячи в імпровізований об’єктив цю зірку й надсилаючи їй давню як світ формулу: і хочу я, і прошу я[52]. Її бажання, що вже було на шляху до здійснення, полягало в тому, щоб їй дозволили залишитися завтра тут з татком. Залишитися попри все. Просто вони вдвох, які знають, як вступатись одне за одного, сидітимуть на терасі та їстимуть бургери «Затемнення» à deux… ніби стара подружня пара.
— Що стосується Діка Сліфорта, Томе, то потім він переді мною вибачився. Я не пам’ятаю, чи говорила тобі про це…
— Говорила, але я не пригадую, щоб він вибачився переді мною.
— Та він, мабуть, боявся, що ти йому макітру відіб’єш чи принаймні спробуєш це зробити, — відповіла Саллі знову тим тоном, що здавався Джессі таким химерним — ніби нервова суміш радості, доброго гумору й гніву. Джессі на мить замислилася, чи взагалі можливо так розмовляти і залишатися психічно здоровою, але швидко й рішуче розчавила ту думку. — І я ще дещо хотіла б сказати про Едрієнну Джилетт, перш ніж ми повністю закриємо цю тему…
— Вперед.
— Вона розповіла мені — у 1959-му, через два літа після тієї події, — що того року пережила клімакс. Не згадувала конкретно Джессі й ситуацію з печивом, але думаю, так вона намагалася попросити вибачення.
— Оу. — То було найпрохолодніше, найадвокатськіше «Оу» батька. — І хоч одна з вас, панянки, подумала передати цю інформацію Джессі… й пояснити їй, що це означає?