Поруч із ним купкою лежали квадратні шматочки скла, акуратно вирізані з укритої потрісканою мастикою шибки в старому вікні сараю. Щипцями для барбекю тато тримав один шматочок над димом, що здіймався від вогню, обертаючи квадратик так і сяк із якоюсь чудернацькою манірною делікатністю. Джессі вибухнула сміхом — здебільшого її розсмішили горнешники, — і він обернувся до неї, також либлячись. Думка про те, що під цим кутом він може зазирнути їй під сукню, стукнула дівчині в голову, але лише на мить. Він же її батько, як-не-як, а не якийсь гарненький хлопчик, як-от Двейн Корсон, що живе біля пристані.
— Що ти робиш? — захихотіла вона. — Я думала, в нас на обід гамбургери з м’ясом будуть, а не зі склом!
— Не гамбургери, Періжечку, а пристрої для спостереження за затемненням, — відповів він. — Якщо два-три таких скельця скласти докупи, то можна дивитися на затемнення весь час, не пошкодивши очей. Треба бути дуже обережними. Я читав, що можна спалити собі рогівку й навіть не помітити.
— Йой! — зойкнула Джессі, трішки здригнувшись. Сама думка, що можна завдати собі опіків і навіть не помітити цього, здалася їй немислимо огидною. — А скільки часу триватиме затемнення, тату?
— Повне — недовго. Десь хвилину.
— Ну тоді зроби якнайбільше тих скляних штучок-дрючок. Я собі очі не хочу спалити. Тобі один бургер чи два?
— Одного досить буде. Але великого.
— Окей.
Вона обернулася, щоб піти.
— Періжечку?
Джессі знов опустила на нього очі, на дрібного некремезного чоловіка з тонкими краплями поту на лобі, з такою ж відсутністю волосся на тілі, як і в того, за якого вона потім вийде заміж, але без грубих Джералдових окулярів та пузця, і на якийсь момент та деталь, що цей чоловік — її батько, здавалася найменш важливою в стосунку до нього. Джессі знову вразило, наскільки він гарний і наскільки молодо виглядає. Поки вона дивилася, йому по животу, трішки на схід від пупка, повільно скотилася крапля поту й залишила темну крапочку на еластичному поясі єльських шортів. Джессі підняла очі на батькове обличчя й раптом гостро відчула на собі його погляд. Ті очі, навіть примружені від диму, як тепер, були абсолютно прекрасні, наче діамантова сірість світанку на зимовій воді. Джессі зрозуміла, що, перш ніж відповісти, повинна ковтнути слину: горло зовсім пересохло. Мабуть, через їдкий дим. Або ні.
— Що, тату?
Досить довго він нічого не казав, а просто дивився на неї, стікаючи потом, що зрошував щоки, чоло, груди й живіт, і Джессі зненацька злякалася. Тоді усмішка повернулася на його обличчя, і все стало добре.
— Ти сьогодні дуже гарна, Періжечку. Взагалі, якщо для тебе це не гидко звучатиме, ти просто прекрасна.
— Дякую. Ні, мені це зовсім не гидко чути.
Його ремарка настільки їй сподобалась (особливо після вчорашніх материних редакторських зауважень або, можливо, через них), що Джессі до горла піднявся клубок і на мить здалося, що вона зараз розплачеться. Натомість вона всміхнулася й зробила реверанс, а тоді поквапилася назад до барбекю, поки серце вистукувало в грудях рівний барабанний дріб. До голови почала підбиратися одна річ, найжахливіша річ, яку вчора сказала мама
(ти поводишся так, наче вона твоя)
і Джессі безжально розчавила її, мов надокучливу осу. Її досі охоплювала та скажена доросла суміш емоцій: морозиво з м’ясною підливкою, смажена курка, фарширована кислими льодяниками, — і, здавалося, Джессі не здатна вирватися з цієї хватки. Проте вона так само не була впевнена, чи хоче вириватися. Їй постійно ввижалася та краплина поту, що мляво скочується йому по животу, всмоктується м’якою бавовною шортів, залишає темну цяточку. Здавалося, емоційне збурення здебільшого тягнеться саме від цієї картинки. Вона постійно ввижалася й ввижалася їй, ввижалася й ввижалася. Здуріти.
Ну то й що? Божевільний день, та й усе. Навіть сонце невдовзі щось божевільне встругне. Чим не пояснення?
«Так, — погодився голос, що одного дня вдягне личину Рут Нірі. — Чим не пояснення?»
Бургери «Затемнення» з гарніром із тушкованих грибів і солодкою фіолетовою цибулею були просто-таки божественні. «На тлі цих бургери, які останній раз готувала твоя мама, точно затемнюються», — сказав їй батько, і Джессі дико захихотіла. Вони попоїли на терасі лігвища Тома Мейгута, тримаючи на колінах металеві таці. Між ними стояв круглий стіл, заставлений різними соусами й приправами, паперовими тарілками й атрибутами для спостереження за затемненням сонця. Серед інструментів були сонцезахисні окуляри «Полароїд», дві саморобні картонні коробочки-рефлектори, як ті, що їх решта сім’ї забрала з собою на гору Вашингтон, пластинки кіптявого скла і стосик горнешників із шухляди біля кухонної плити. Скельця вже не гарячі, сказав Том доньці, але він не так добре орудує склорізом і боїться, що на них можуть бути гострі краї й зарубки.