Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув повітря понад нижньою губою.
— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?
— Ні. Все добре.
Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім. Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки більше, якщо її годинник поспішає.
— Можна вже через скло?
— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.
Джессі чула, як Деббі Рейнолдс співає щось із Темних віків, що транслювала WNCH: «Пугач-гугач… на пташку гукає… Таммі… Таммі… Таммі кохає». Зрештою слова потонули в клейкому вихорі скрипок, а тоді ввімкнувся діджей, який повідомив їм, що в Лижному місті, США (так діджеї WNCH майже завжди називали Норт-Конвей) темніє, але з нью-гепширського боку кордону надто хмарно і затемнення не видно. Діджей розповів їм, що через вулицю на міській толоці чимало розчарованих людей у сонцезахисних окулярах.
— А от ми не розчаровані, правда, тату?
— Анітрішечки, — погодився він і знову пововтузився під нею. — Ми, мабуть, найщасливіші люди в усьому всесвіті.
Джессі знову зазирнула в рефлекторну коробочку, забувши про все на світі, окрім маленького зображення, на яке вона тепер могла дивитися, не примружуючи до захищених прорізів очі за густо затонованими окулярами. Темний серпик праворуч, що сигналізував початок затемнення, перетворився на палахкотливий серпик сонячного світла ліворуч. Сяйво було настільки яскраве, що, здавалося, плаває на поверхні коробочки.
— Джессі, глянь на озеро!
Так вона й учинила, і очі за окулярами округлилися. Захоплено вивчаючи дедалі менше зображення в коробочці, вона не звернула уваги на те, що діється навколо. Пастельні кольори зблякли до давніх акварелей. Передчасні сутінки, які десятирічній дівчинці здавалися водночас чарівними і страшними, простягатися над озером Дарк-Скор. Десь у лісах м’яко скрикнув пугач-гугач, і Джессі відчула, як раптом усе тіло здригнулося. По радіо закінчилася реклама «Аамко Трансмішн» і почав співати Марвiн Ґей: «Оу, хай мене всі чують, особливо, дівчата, ви, я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема».
Пугач знову пугукнув у лісі на північ від них. Страшний звук, раптом зрозуміла Джессі, дуже страшний. Цього разу, коли вона здригнулася, Том обійняв її рукою. Джессі вдячно відкинулася йому на груди.
— Трохи страшно, тату.
— Це не триватиме довго, золото, а інше нам, мабуть, і не пощастить побачити. Спробуй не дуже лякатися, а насолоджуватися.
Джессі зазирнула в коробочку. В ній не було нічого видно.
«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»
— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…
— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?
Так, вона все зрозуміла, гаразд. Їй думка про опіки рогівки — про які, очевидно, навіть не відаєш, доки не стає занадто пізно, — здавалася набагато страшнішою, ніж пугач-гугач у лісах. Але вона ну ніяк не могла принаймні мигцем не зиркнути, чи воно досі там, дійсно відбувається. Ну ніяк.
«Але я вірю, — із запалом новонаверненого співав Марвін, — так, я вірю… що лише так можна любить її…»
Том Мейгут дав їй горнешник і три кіптяві скельця, складені стосиком. Він швидко дихав, і Джессі раптом стало його шкода. Мабуть, його також злякало затемнення, але він, звісно, дорослий і не може піддаватися такому. У багатьох аспектах дорослі — печальні створіння. Джессі подумала, чи не обернутися, щоб заспокоїти його, але вирішила, що це, мабуть, лише погіршить ситуацію. Він по-дурному почуватиметься. Джессі це розуміла. Почуватися дурною їй не подобалося найбільше з усього. Натомість дівчинка піднесла стосик скелець собі до ока, а тоді повільно підняла голову від коробочки-рефлектора, щоб подивитися крізь них.
«Тож, тьолочки, скажіть, — співав Марвін, — несправедливо це, зовсім ні. Тому співайте! Тому співайте зі мною ТАК ТАК!»
Глянувши в імпровізований об’єктив, Джессі побачила.
17
У цю мить Джессі, що прикута до ліжка в літньому будинку на північному березі озера Кашвакамак, Джессі, якій не десять, а тридцять дев’ять і яка вже майже дванадцять годин як удова, несподівано зрозуміла дві речі: вона спить, і вона не стільки снить про той день затемнення, як переживає його. Якийсь час їй здавалося, що це таки сон, звичайний сон, як той, що був про Віллів день народження, на якому більшість гостей були або мертві, або люди, з якими вона вже роками не бачилася. Цей новий розумовий фільм був дуже схожим на попередній, був водночас сюрреалістичним і раціональним, проте це мірило ненадійне, оскільки весь той день був сюрреалістичним і схожим на сон. Спочатку затемнення, тоді її батько…