«Досить, — вирішила Джессі. — Досить, я забираюся звідси».
Вона спробувала конвульсивно піднятися зі сну, чи то спогаду, чи що то було. Розумове зусилля переросло в різке смикання всього тіла, і ланцюги наручників глухо забряжчали, коли Джессі почала нестямно смикатися врізнобіч. Їй майже вдалося. На мить вона ледве не прокинулася. І могла б прокинутися, точно прокинулася б, якби в останній момент не замислилася. Зупинив її несформульований, але приголомшливий жах постаті — якоїсь постаті, що очікує на неї й може зробити подію того дня на терасі зовсім незначною порівняно… якщо їй доведеться з нею зіткнутися тобто.
«Але, може, мені й не треба. Поки що».
І, можливо, бажання сховатись у сні було не єдине — може, тут було замішане ще щось. Якась її частина будь-що хотіла раз і назавжди вивести все те на видноту.
Джессі потонула в подушці, заплющивши очі, з піднятими й жертовно розведеними руками, блідим і напружено скорченим обличчям.
— Особливо, дівчата, ви, — прошепотіла вона в темряву. — Особливо, дівчата, всі ви.
Джессі потонула назад у подушку, і день затемнення знов охопив її.
18
Глянувши крізь окуляри й імпровізований фільтр, Джессі побачила дещо настільки дивне та вражаюче, що спершу розум відмовлявся це сприймати. У небі висіла величезна кругла родимка, як в Енн Френсіс під кутиком рота.
«Навіть балакаю вві сні… малу весь тиждень я не бачив, ні…»
Саме в цю мить Джессі вперше відчула батькову долоню на випуклості правої груді. Пальці на мить ніжно стиснули її, переповзли до лівої, тоді повернулися до правої, ніби порівнюючи розмір. Тато дихав уже дуже швидко, його подих у її правому вусі скидався на роботу парового двигуна, і Джессі знову звернула увагу на ту тверду річ, що впиралася їй у сідниці.
«Чи хоч хтось посвідчить? — викрикував Марвін Ґей, цей аукціоніст соулу. — Посвідчіть, прошу вас».
— Тату? З тобою все добре?
Джессі знову делікатно защипало в грудях — приємність і біль, печена індичка з глазур’ю з «нігай»[53] і шоколадною підливкою, — але цього разу дівчинку охопила також тривога та якесь злякане збентеження.
— Так, — відповів він, хоча голос ніби належав якомусь незнайомцеві. — Так, усе добре, але не обертайся.
Він засовався. Долоня, що торкалася її правої груді, подибала в інше місце. Долоня в неї на стегні посунулася вище, сунучи перед собою крайку сарафана.
— Тату, що ти робиш?
Запитання було не зовсім від страху. Вона поставила його більше з цікавості. Проте все одно в ньому був відтінок страху, ніби тонка червона нитка. Над головою в Джессі навколо темного круга, що завис у небі кольору індиго, палко променіло горнило дивного світла.
— Періжечку, ти мене любиш?
— Так, звісно…
— Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. Я хочу бути з тобою милим. Просто дивися на затемнення, а я буду милим з тобою.
— Я не впевнена, чи хочу дивитися. — Відчуття збентеження загострювалося, червона нитка товстішала. — Я боюся спалити собі очі. Боюся спалити ті штуки-дрюки.
«Але я вірю, — співав Марвін, — що жінка — чоловікові найкращий друг… і я залишатимуся з нею… попри все навкруг».
— Не хвилюйся, — він уже захекувався. — Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся.
Вона почула тріск гумки в одязі, але не своєї, а його. Її трусики були на місці, хоча Джессі усвідомила, що, опустивши очі, вона побачить їх, так високо він задер їй сарафан.
— Ти мене любиш? — знову запитав тато, і хоча її схопило жахливе передчуття, що правильна відповідь на це запитання стала неправильною, Джессі залишалася десятирічною дитиною, і це все одно була єдина відповідь, яку вона мала дати. Вона відповіла йому, що так.
«Посвідчіть, посвідчіть», — благав Марвін, уже затихаючи.
Батько посунувся, міцніше притискаючи ту тверду річ їй до сідниць. Джессі зненацька зрозуміла, що то — не держак викрутки чи молотка з ящика в коморі, це точно, — і до тривоги доєдналося короткочасне зловтішне задоволення, що стосувалося більше матері, ніж батька.