«Не хочу, — подумала Джессі. — Не хочу мати з цим ніякої справи. Що б то не було, воно гидке, страшне й жахливе».
Тоді та тверда штука, втиснена їй до сідниць, та штука, що не держак викрутки чи материного молотка, почала спазмувати, і там розійшлася якась рідина, просочуючись гарячою плямою їй крізь спідницю.
«Це піт, — одразу ж пояснив голос, що одного дня належатиме Господиньці. — Саме так. Він відчув, що ти боїшся сидіти в нього на колінах, і перенервувався. Тобі має бути соромно».
«Піт, та сто пудів! — повернувся інший голос, що одного дня належатиме Рут. Він говорив тихо, потужно й перелякано. — Ти добре знаєш, що це таке, Джессі, ти чула, як Медді з дівчатами про це говорили, коли в них була вечірка з ночівлею у вас. Вони ще чекали, доки ти нарешті заснеш, а ти ще не спала тоді. Сінді Лессард назвала це кінчею. Вона сказала, що воно біле і цвиркає з хлопчачої штучки, ніби зубна паста. Це від тієї штуки робляться діти, а не від поцілунків засмоктом».
Якусь секунду Джессі балансувала згори, на твердому підйомі його вигину, збентежена, перелякана й схвильована, слухала, як він хрипко раз за разом хапає вологе повітря. Тоді його стегна повільно розслабились, і він опустив її.
— Більше не дивися на сонце, Періжечку, — сказав він, і хоча досі віддихувався, його голос уже знову звучав майже нормально. Зникло те лячне збудження, і жодної двозначності в тому, що Джессі відчула тепер, не було: то було глибоке й просте полегшення. Що б не сталося, якщо взагалі щось було, — воно скінчилося.
— Тату…
— Ні, навіть не починай. Час скінчився.
Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні. Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пугач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз, наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після того, як хтось засвітить тобі в очі».
— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси, Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така вже й добра ідея.
Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби натякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця можливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.
— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи одеколоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.
— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуважним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі, що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого поганого не зробила, Періжечку.
— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.
Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.
— Ну звичайно, — вмить відказав він.
На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавості, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду (і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона майже не розуміє. Вона знала, що це
(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)
якось стосується сексу, але поняття не мала, наскільки глобально й наскільки серйозно. Мабуть, це не те, що Меддіні подруги на ночівлі називали «трахом» (окрім тієї дивним чином обізнаної Сінді Лессард, бо вона називала це «глибоководним пірнанням із довгою білою жердиною», терміном, який Джессі здався водночас жахливим і комічним), але те, що він не запхав свою штучку в її штучку, ще не означає, що вона, як деякі дівчата навіть у неї в школі кажуть, «уже». Джессі згадалося, що їй минулого року розповіла Карен Оквін, коли вони поверталися зі школи, і вона спробувала викинути ці слова з голови. Вони майже точно неправдиві, і навіть якщо правдиві, він не запихав язика їй у рот.