«Та інша жінка також на колінах, — відзначив голос, — і відчуває той же запах. Той запах, що наче мідь з вершками».
Джессі чула, але не слухала. Розум зосередився на шортах і футболці — на її алібі. Як і очікувалося, вони лежали під ліжком. Джессі потяглася.
«Він долинає з криниці, — продовжив голос. — Запах з криниці».
Так, так, подумала Джессі, хапаючи одяг і повертаючись до ванної. Запах з криниці, дуже добре, чудово.
«Вона заманила його в криницю, і він упав» — промовив голос, і цим словам нарешті вдалося достукатися до Джессі. Вона завмерла у дверях ванної, округливши очі. Їй стало якось по-новому страшно, до смерті. Тепер, дослухавшись до голосу, дівчина усвідомила, що він не схожий на інші. Цей був наче голос, який пізно вночі, за дуже правильних умов, можна зловити по радіо, — голос, що може долинати звідкись дуже здалеку.
«Не дуже здалеку, Джессі. Вона також у зоні затемнення».
На мить верхній коридор будинку на озері Дарк-Скор зник. На зміну йому прийшла гущавина кущів ожини, що не відкидали тіні під затьмареним затемненням небом, а також чистий запах морської солі. Джессі побачила худорляву жінку в кáпоті, шпакувате волосся якої було зібране в ґульку. Жінка стояла навколішках біля квадрата з потрісканих дощок. Поруч із нею калюжею лежала якась біла тканина. Джессі здогадувалася, що то жінчина комбінація. Джессі запитала в жінки, хто вона, але та вже зникла… якщо взагалі там була.
Джессі все ж озирнулася через плече, щоб упевнитися, чи та моторошна худорлява жінка, бува, не в неї за спиною. Але на сходах угору нікого не було. Джессі стояла в коридорі сама.
Дівчинка опустила очі собі на руки й побачила, що ті збрижилися гусячою шкірою.
«Ти дурієш, — забідкався голос, що одного дня належатиме Господиньці Берлінґейм. — Ой, Джессі, ти погано, дуже погано поводилася, тому заплатиш тим, що здурієш».
— Я не дурію, — відповіла Джессі. Вона глянула на бліде перекошене обличчя в дзеркалі ванної. — Не дурію!
Джессі якийсь час чекала в переляканому підвішеному стані, чи повернуться голоси, — або той образ жінки, що стоїть на колінах біля розтрісканих дощок, а поруч лежить комбінація, — але нічого не почула й не побачила. Та містична інша, яка сказала Джессі, що якась вона заманила якогось його в якусь криницю, очевидно, зникла.
«Стрес, дівулю, — пояснив голос, що одного дня стане Рут, і Джессі чітко розуміла, що, хоча сам голос у це не зовсім вірить, він вирішив, що Джессі краще рухатися далі, і то вже. — Тобі подумалося про жінку з комбінацією, бо сьогодні в тебе в голові спідня білизна. Я б на твоєму місці про все це забула».
Чудова порада. Джессі швиденько змочила шорти й футболку під краном, викрутила їх і ступила в душ. Вона намилила тіло, обмилася, витерлася й побігла назад у спальню. Зазвичай вона не переймалася тим, щоб накинути на себе халат для короткої перебіжки через коридор, але цього разу зробила це, притискаючи його руками, а не обв’язуючись поясом.
Джессі знову спинилась у ванній, закусивши губу й молячись, щоб той дивний інший голос не повернувся, благаючи, щоб не було знову тих скажених галюцинацій, чи ілюзій, чи ще чогось. Не сталося нічого. Вона кинула халат на ліжко, побігла до комода й дістала з нього свіжу білизну і шорти.
«Вона відчуває той же запах, — подумала Джессі. — Не знаю, що то за жінка, але вона відчуває той же запах з криниці, в яку заманила чоловіка, і це відбувається тепер, під час затемнення. Упевнена…»
Вона обернулася, тримаючи в руці свіжу блузку, і завмерла. Батько стояв в одвірку й дивився на неї.
19
Джессі прокинулася в лагідній молочній заграві світанку, а в голові тримався той бентежний зловісний спогад про жінку — жінку, сивувате волосся якої було стягнуте в тугу сільську ґульку, жінку, що стояла навколішках у гущавині ожини, а поруч лежала комбінація, жінку, що вдивлялася крізь поламані дошки й відчувала той жахливий слабкий запах. Джессі не згадувала про ту жінку роками, і тепер, щойно прокинувшись зі сну про 1963 рік, який був насправді не сном, а спогадом, вона подумала, що змогла побачити певне надзвичайне видіння того дня, видіння, спричинене, мабуть, стресом і з тієї ж причини знову втрачене.
Але це не важило — ні це, ні те, що сталося з її батьком на терасі, ні те, що сталося потім, коли вона обернулася й побачила його у дверях ванної. Усе це було давно, а стосовно того, що відбувається зараз…