«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок — наш гарненький тихенький будинок на озері — цілком імовірно, може з’явитися в п’ятничних чи суботніх новинах. Даґ Роу начепить те своє біле пальто, що я просто терпіти не можу, говоритиме в мікрофон і називатиме його “будинком, де померли відомий портлендський адвокат Джералд Берлінґейм і його дружина”. Тоді він передасть слово назад студії, Білл Ґрін розповість про новини спорту, і в цьому немає зовсім нічого нездорового, Джессі, це не скигління Господиньки й не тиради Рут. Це…»
Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий, слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейпфрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбувається з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це помилка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що наручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то на це здатна лише вона сама.
Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила в стелю.
— Боже? Можеш послухати мене хвилинку? Мені тут потрібна якась допомога, дуже потрібна. Я в сраці, і мені дуже страшно. Будь ласка, допоможи мені звідси вибратися, добре? Я… е-е-е… молюся Ісусові Христові. — Вона намагалася підсилити цю молитву й спромоглася лише на річ, якої її навчила Нора Калліґан, молитву, яку зараз повторює кожен торгаш самодопомоги й пиздуватий гуру в цьому світі: — Господи, дай мені терпіння прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінювати те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити одне від іншого. Амінь.
Нічого не змінилося. Джессі не відчула ні терпіння, ні сміливості, а мудрості й поготів. Вона так і лишилася просто жінкою з закоцюблими руками й закоцюблим чоловіком, прикутою до стовпчиків ліжка, ніби шавка до рим-болта, яку залишили вмирати на курному задньому подвір’ї, непомічену й неоплакувану, поки господар-п’яниця відсиджує тридцять днів в окружній холодній за їзду без посвідчення й напідпитку.
— Будь ласка, тільки б не боліло, — тихо й тремтячи прошепотіла вона. — Якщо я таки помру, Боже, зроби так, щоб не боліло. Я, як та дитина, боюся болю.
«Напевно, думати про смерть зараз — дуже погана ідея, дівулю, — голос Рут замовк, тоді продовжив: — Та яке там “напевно”».
Окей, без питань: думати про смерть — погана ідея. То що ж залишається?
«Жити», — в унісон відповіли Рут і Господинька Берлінґейм.
Гаразд, жити. І от вона повернулася до рук.
«Вони затерпли, бо я цілу ніч на них провисіла. І досі вишу. Крок перший — усунути вагу».
Джессі спробувала підсунути себе назад і вгору ногами, як раніше, але відчула тягар чорної паніки, коли й ті також спочатку відмовилися рухатися. На кілька секунд вона втратила самовладання, а коли повернулася до тями, то, наче поршнями, лупила ногами вгору-вниз, зсуваючи покривало, ковдру й наматрацник униз до підніжжя ліжка. Джессі задихалася, ніби велосипедистка, що піднімається останнім крутим пагорбом під час марафонських перегонів. Дупа, яка також затерпла, тепер співала й кипіла уколами пробудження.
Повністю прокинутися їй допоміг страх, але саме така безглузда аеробіка в парі з панікою допомогла серцю Джесс перемкнутись одразу на високу передачу. Зрештою вона почала відчувати поколювання в руках — на глибині кісток, зловісне, наче далекий грім.
«Якщо більше нічого не працює, дівулю, думай про ті два-три ковтки води, що залишилися. Нагадуй собі, що ти взагалі не зможеш більше торкнутися тієї склянки, якщо не приведеш руки до робочого стану. Не кажучи вже про те, щоб попити».
Займався свiтанок, і Джессі продовжувала відштовхуватися ногами. Змокріле від поту волосся прилипло до скронь і спадало по щоках. Вона усвідомлювала, хоч і невиразно, що з кожною секундою цієї виснажливої діяльності лише збільшує свій водяний борг, але іншого вибору не знала.
«Бо його нема, дівулю, нема взагалі».
«Дівулю те, дівулю се, — нестямно подумала Джессі. — Може, заткаєшся трохи, як така ти пиздлива?»
Нарешті її зад почав підсуватися до узголів’я ліжка. Щоразу як він рухався, Джессі напружувала м’язи живота, виконуючи мініпідйом корпуса. Кут між верхньою і нижньою половинами тіла почав повільно наближатися до дев’яноста градусів. Лікті зігнулися, і коли тягар ваги почав покидати руки й плечі, поколювання в них посилилося. Вона не припинила рухати ногами, коли зрештою перейшла в сидяче положення, а продовжила крутити невидимі педалі, щоб серцебиття не сповільнювалося.