— Відпусти мене!
— Відпущу… потім.
Він викинув уперед другу руку. Цього разу вщипнув праву грудь, та так сильно, що нервові закінчення спалахнули білими іскорками аж по всьому стегну.
— А зараз розведи свої чудові ніжки, горда красуне моя!
Джессі уважніше роздивилася його й побачила страшну річ: він знає. Джералд знає, що вона не прикидається, ніби не хоче продовжувати.
Він знає, але вирішив не знати, що знає. Людина так може?
«Ще й як, — відповів прямолінійний голос. — Коли ти велике, доскочисте цабе в найбільшій на північ від Бостона й на південь від Монреаля юридичній компанії корпоративного права, думаю, ти можеш знати все, що захочеш, і не знати теж усе, що не захочеш. Думаю, в тебе тут більша проблема, дорогенька. Така проблема, через яку закінчуються шлюби. Краще зціп зуби й примружся, бо мені здається, тебе очікує одне пиздецьке щеплення».
Та посмішка. Гидка, зла посмішка.
Вдає невідання. І з такою силою, що потім зміг би пройти перевірку на детекторі брехні з цього приводу. «Я думав, що все те — частина гри, — сказав би Джералд, весь такий ображений і круглоокий. — Я серйозно так думав». А якщо вона натисне, чавлячи його своїм гнівом, він зрештою спуститься до найстарішої захисної стратегії… і огорнеться нею, ніби ящірка в тріщині каменю: «Тобі ж сподобалося. Я знаю, що сподобалося. Просто визнай це».
Прикривається невіданням. Знає, але все одно планує продовжувати. Він прикував її до ліжка, зробив це з її ж допомогою, а тепер, бля пиздець, навіщо товкти воду в ступі, тепер він збирається її зґвалтувати, по-справжньому зґвалтувати, поки грюкають двері, гавкає собака, ричить бензопила, а на озері йодлем клекоче гагара. Він дійсно збирається це зробити. Канєшно, пацани, ги-ги-га-га, якщо вона не брикала під тобою, як та вужиця на пательні, то ти, щитай, і не їбався ніколи. А якщо вона таки поїде до Медді, коли його сеанс приниження закінчиться, то Джералд наполягатиме, що про зґвалтування навіть і не думав.
Він поклав свої рожеві долоні їй на стегна й почав розводити ноги. Джессі не пручалася. Принаймні на якусь мить вона була надто нажахана й шокована всім цим дійством, щоб особливо пручатися.
«І це найправильніша поведінка, — озвався всередині більш знайомий голос. — Просто полеж собі тихенько, й хай він спустить своє молочко. Зрештою, навіщо робити з цього проблему? Він це вже тисячу разів робив, і ти ніколи від цього не вертала. Якщо раптом забула, вже минуло добряче років, відколи ти була скромною незайманкою».
А що станеться, якщо вона не послухається й не дотримається поради того голосу? Яка альтернатива?
Ніби у відповідь на це запитання у голові в неї виникла жахлива картинка. Джессі побачила себе, яка дає свідчення в суді в шлюборозлучних справах. Вона не знала, чи в Мейні ще є такі суди, проте це ніяк не затьмарювало образу. Вона побачила, що одягнута в костюм консервативно-рожевого кольору від Донни Каран, а під костюмом — персикова блузка. Коліна й щиколотки — строго близько зведені. На колінах — біла сумочка-клатч. Джессі побачила, як відповідає судді, схожому на небіжчика Гаррі Різонера[11], мовляв, так, вона справді супроводила Джералда до їхнього літнього будиночка з власної волі, так, також із власної волі дозволила йому прикувати себе до ліжка двома парами наручників «Кріґ», і так, як на те пішло, вони вже грали в такі ігри раніше, хоча в будиночку на озері — ніколи.
Так, ваша честь. Так.
Так, так, так.
Поки Джералд продовжував розводити їй ноги, Джессі почула, як сама відповідає судді, схожому на Гаррі Різонера, про те, як вони почали з шовкових шарфів, і про те, як вона дозволила грі тривати, від шарфів до мотузок, а згодом і кайданок, хоча це її швидко втомило. Фактично остогидло. Остогидло настільки, що Джессі дозволила Джералдові відвезти її за шістдесят три милі з Портленда до озера Кашвакамак у будній день у жовтні. Настільки опротивіло, що вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. Настільки воно набридло, що на ній були лише нейлонові трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це повірить і глибоко їй співчуватиме. Звісно ж. А хто б не співчував? Джессі бачила, як стоїть на місці для свідчень і говорить: «Отже, я лежала на ліжку, прикута до нього, на мені не було нічого, крім трусиків від “Вікторія Сікрет”, і я усміхалась, але в останню хвилину передумала, і Джералд знав про це, тому це зґвалтування».
Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.