— Поможіть! Будь ласка! Поможіть! Поможіть!
Без відповіді. Єдиними звуками в цій мовчазній сонячній спальні були її звуки: хрипкий крик, сипле дихання, стукіт серця. Вона тут одна, і якщо не зможе повернутися на ліжко, то помре тут, ніби підвішена на м’ясничому гаку. А ситуація не припиняла гіршати: її дупа так і зсувалася до краю ліжка, повільно витягуючи праву руку назад під кутом, що ставав дедалі критичнішим.
Не роздумуючи про це й не будуючи якихось планів (хіба що тіло, спонукане болем, іноді думає самотужки), Джессі вперлася босою лівою п’ятою в підлогу й щосили відштовхнулася назад. То була єдина точка опори, доступна її болісно обернутому тілу, і цей маневр подіяв. Нижня частина тулуба вигнулася, ланцюг між наручниками праворуч ослаб, і Джессі вчепилася в стовпчик ліжка з панічним ентузіазмом жінки, що тоне й хапається за рятувальний круг. Потягнувшись, вона смикнула тіло назад, ігноруючи лементи спини й біцепса. Коли стопи повернулися на ліжко, Джессі скажено відібгалася від його краю, ніби щойно запхала ногу в басейн, що кишить акуленятами, і встигла висмикнути її саме вчасно, щоб урятувати пальці.
Зрештою Джессі повернулася до згорбленої сидячої пози, спершись на узголів’я, з розведеними руками й просяклою потом подушкою в страшенно зіжмаканому напірнику під попереком. Жваво дихаючи, Джессі відкинула голову на махагонієві дошки. Голі груди світилися потом, який вона не могла собі дозволити втрачати. Вона заплющила очі й слабко засміялася.
«Весело ж було, правда, Джессі? Думаю, твоє серце так швидко й так сильно не билося ще з 1985-го, коли ти була на різдвяній вечірці на відстані поцілунку від того, щоб переспати з Томмі Делґвідачі. Нічого ж не втрачу, якщо спробую, так ти думала? Що ж, тепер ти краще знаєш».
Так. А також вона знає ще дещо.
«Ой, справді. І що ж, дівулю?»
— Я знаю, що телефон мені, блядь, не дістати, — промовила вона.
Саме так. Відштовхнувшись щойно лівою ногою, вона зробила це з усім завзяттям абсолютної несвітської паніки. Ліжко ні на йоту не посунулось, і тепер, коли Джессі змогла це обміркувати, то втішилася, що нічого не змінилося. Якби воно скікнуло праворуч, вона б усе одно звисала з краю. І навіть якби вона могла посунути його таким чином аж до телефонного столика, то чому…
— Я, блядь, звисала б не з того боку, — вимовила вона, одночасно сміючись і схлипуючи. — Боже, пристрельте мене хтось.
«Виглядає кепсько, — сказав їй один з голосів НЛО — з тих, без яких вона могла б запросто обійтися. — Взагалі, виглядає на те, що на “Шоу Джессі Берлінґейм” надійшло сповіщення про закриття».
— Вибирайте щось інше, — прорипіла Джессі. — Мені це не подобається.
«Інших і нема. Варіантів узагалі було не надто багато, і ти їх усі вже вивчила».
Вона заплющила очі й удруге, відколи почався цей кошмар, побачила ігровий майданчик позаду старої фалмутської школи на Сентрал-авеню. Тільки цього разу їй явилися не дві дівчинки на гойдалці, а один маленький хлопчик — її брат Вілл, який крутить переворот під перекладиною на горизонтальній драбинці.
Джессі розплющила очі, сповзла вниз і вигнула голову, щоб уважніше роздивитись узголів’я. Переворот під перекладиною — це коли висиш на перекладині, тоді закидаєш ноги вгору собі поміж рук і через плечі. Завершується вправа швидким дрібним переворотом, завдяки якому приземляєшся на ноги. Вілл був настільки вправним у цьому гарному економному русі, що Джессі здавалося, наче він крутить кульбіти всередині власних суглобів.
«Припустімо, я це зроблю. Просто перекинуся через це довбане узголів’я. Перекинуся через верх і…»
— Приземлюся на ноги, — шепотом завершила вона.
Кілька секунд ця ідея здавалася небезпечною, але досяжною. Доведеться відсунути ліжко від стіни, звісно, — неможливо виконати кульбіт, якщо не маєш куди приземлитись, — але Джессі припускала, що їй вдасться. Знявши полицю (а скинути її з кронштейнів буде досить легко, враховуючи, що вона ніяк не прикріплена), вона закине ноги вгору та впреться босими ногами в стіну над узголів’ям. Посунути ліжко вбік їй не вдалося, але коли можна буде впертися в стіну…