— Вага та ж, а виграш у силі в десять разів більший, — пробурмотіла вона. — Чиста сучасна фізика.
Вона вже тяглася лівою рукою до полиці, збираючись підняти її за один бік і скинути з Г-подібних кронштейнів, коли ще раз уважно роздивилася ті довбані Джералдові наручники з самогубно короткими ланцюгами. Якби він прикував їх на узголів’ї трішки вище — скажімо, між першою і другою поперечними дошками, — у неї був би шанс. Цей маневр, найпевніше, призвів би до пари зламаних зап’ястків, але Джессі вже дійшла до того, що пара зламаних зап’ястків здається цілком прийнятною ціною за те, щоб утекти… врешті-решт, вони загояться, правда ж? Проте наручники були скуті не між першою і другою, а між другою і третьою перекладинами, а це трішечки занизько. Спроба перекрутитися через узголів’я призведе не просто до зламаних зап’ястків. Від ваги їй вивихне плечі, а радше навіть вирве їх із суглобів.
«А тоді спробуй хоч якось сунути те сране ліжко зі зламаними зап’ястками й вивихнутими суглобами. Весело, правда?»
— Ні, — просипіла вона. — Не дуже.
«Джесс, відкиньмо умовності: ти тут застрягла. Можеш називати мене голосом відчаю, якщо тобі від того легше або якщо це допомагає тобі зберегти здоровий глузд ще на якийсь час — бачить Бог, я обома руками підтримую здоровий глузд, — але насправді я є голосом правди, а правда в цій ситуації така, що ти тут застрягла».
Джессі різко смикнула головою вбік, не бажаючи вислуховувати цей самопроголошений голос правди, і зрозуміла, що вона не може таким чином вимкнути ні його, ні будь-які інші голоси.
«На тобі реальні наручники, а не маленькі гарненькі іграшки для бондажу з оббивкою всередині браслета і прихованим рятівним важелем, який можна натиснути, якщо когось заносить і він дозволяє собі забагато. Ти реально тут бранка, і так сталося, що ти ані факірка з Таємничого Сходу, яка може викрутити тіло, наче брецель, ані майстриня-втікачка, як Гаррі Гудіні чи Девід Копперфілд. Я просто кажу тобі те, що бачу, окей? І з того, що я бачу, тобі капці».
Раптом Джессі згадала, що сталося, коли тато вийшов з її спальні в день затемнення, — як вона кинулася на ліжко й ридала, доки не здалося, що серце або розірветься, або розплавиться, або просто назавжди припинить свій рух. І тепер, коли в неї затремтіли губи, Джессі виглядала дивовижно схожою на себе тогочасну: втомлена, збентежена, налякана й розгублена. Останнє — найбільше.
Джессі заплакала, але після кількох перших сльозинок очі більше не дали вологи. Очевидно, в дію вступило строге нормування. Вона все одно плакала, без сліз, зате зі схлипами, сухими, як наждак у неї в горлі.
24
У Нью-Йорку постійні працівники програми «Сьогодні» завершили трансляцію до наступного дня. На дочірньому каналі NBC, що обслуговував південь і захід Мейну, їм на зміну прийшло місцеве ток-шоу (дебела «мамочка» в бавовняному фартуху в клітинку показувала, наскільки легко тушкувати боби у вашому «крок-поті»), а тоді телевікторина, де знаменитості пороли жарти, а учасники видавали гучні оргазмічні верески, виграючи автомобілі, човни та яскраво-червоні порохотяги «Дерт Девіл». У домі Берлінґеймів на мальовничому озері Кашвакамак новоспечена вдова неспокійно закуняла в кайданках, і їй знову приснився сон. То був кошмар, який через те, що його учасниця спала неглибоко, набрав реалістичності й переконливості.
У сні Джессі знову лежала в темній кімнаті, і навпроти в кутку знову стояв якийсь чоловік чи то чоловікоподібне створіння. То був не її батько, не її чоловік. То був чужинець. Той самий чужинець, що переслідує всіх нас у найпараноїдальніших фантазіях і найглибших страхах. То було обличчя створіння, яке Нора Калліґан, якими б добрими не були її поради та якою б милою й практичною не була її натура, ніколи не брала до уваги. Це чорне єство неможливо було прогнати нічим із коренем «логія». То була космічна непередбачуваність.
«Але все ж ти мене знаєш», — промовив чужинець із довгим блідим обличчям.
Створіння зігнулося й узяло ручку свого чемодана. Без жодного подиву Джессі відзначила, що ручкою слугувала щелепна кістка, а сам чемодан був пошитий з людської шкіри. Чужинець підняв його, клацнув лямками й підняв накривку. Джессі знову побачила кістки й коштовності, знову створіння занурило руку всередину й почало водити нею повільними колами, створюючи примарне цокання й клацання, стукіт і дзенькіт.
«Ні, не знаю, — відповіла Джессі. — Я не знаю, хто ти, не знаю, не знаю».