Проте її уява ще не завершила. Біля Періжечка стояли ще одні колодки, в яких було закуто іншу дівчину. Цій було років сімнадцять, і вона була товста. Шкіра — в прищах. Позаду бранок виникла міська толока, а за мить Джессі побачила, що там пасуться кілька корів. З монотонною рівномірністю хтось дзвонив у дзвін — судячи зі звуку, з-за наступного пагорба, — і так, наче дзвонар збирався робити це цілий день… чи принаймні доки корови не прийдуть додому.
«Ти божеволієш, Джесс», — слабко подумала вона і припустила, що так і є, але це неважливо. Невдовзі вона, мабуть, вважатиме це радше благословенням. Вона відкинула цю думку й зосередила увагу знову на дівчині в колодках. Зробивши це, Джессі помітила, що на зміну роздратуванню прийшли ніжність і гнів. Ця версія Джессі Мейгут була старша, ніж та, яку розбестив батько під час затемнення, але не набагато — на вигляд років дванадцять-чотирнадцять. І в її віці вона опинилася в колодках на міській толоці не за якийсь злочин, а за сексуальне зваблення? Заради Бога, яке ще сексуальне зваблення? Це що за дурний жарт? Як люди можуть бути такими жорстокими? Настільки свідомо сліпими?
«Що ти хочеш розповісти мені, Періжечку?»
«Лише те, що воно реальне, — сказала дівчина в колодках. Її обличчя було бліде від болю, а очі — зосереджені, тривожні та ясні. — Реальне, розумієш, реальне, і воно повернеться вночі. Думаю, цього разу воно не просто дивитиметься. Джессі, виберися з наручників до заходу сонця. Тобі треба втекти з цього дому, перш ніж воно повернеться».
Джессі знову захотілося плакати, але не було сліз. Не було нічого, окрім того сухого наждачного пощипування.
«Я не можу! — скрикнула вона. — Я вже все перепробувала! Я не можу вибратися сама!»
«Ти забула про дещо, — сказала їй дівчина. — Не знаю, чи важливо це, але раптом».
«Що?»
Дівчина прокрутила руки всередині отворів, що їх тримали, демонструючи чисті рожеві долоні. «Він сказав, що є два види, пам’ятаєш? Ч-17 і Ж-23. Здається, ти вчора майже згадала про це. Він хотів Ж-23, але їх не так багато виготовляють і не так легко дістати, тож довелося погодитися на пару Ч-17. Ти ж пам’ятаєш, правда? У день, коли він приніс наручники додому, все тобі про них розповів».
Джессі розклепила очі й глянула на браслет, що охоплював її правий зап’ясток. Так, він усе їй про них розповів. Та й узагалі, белькотів про них, наче кокаїніст після двох дудок креку, почавши ще з ранкового дзвінка зі свого кабінету. Він хотів уточнити, чи в будинку більше нікого нема (завжди забував, у які дні приходить покоївка), а коли Джессі запевнила його, що сама, то попросив її вдягти щось зручне. «Щось, що от ну майже» — так він це промовив. Вона пам’ятала, як це її заінтригувало. Навіть через телефон Джералд звучав так, наче готовий зірватися з ланцюга, і Джессі підозрювала, що він роздумує про всілякі непристойності. Вона була не проти. Їм уже майже по п’ятдесят, і якщо Джералдові хочеться трохи поекспериментувати, їй вистачало бажання піти йому назустріч.
Він прибув за рекордний час (мабуть, усі три милі міської об’їзної 295 куряться димом після нього, подумала вона), і Джессі найбільше запам’яталося з того дня те, як він метушився в спальні, як у нього горіли щоки й блискали очі. Секс не був першим, що спадало їй на думку, коли вона думала про Джералда (у перевірці на асоціації першою було б, напевно, слово «безпека»), але того дня ті дві речі були мало не взаємозамінними. Звісно ж, єдине, що було на думці в нього, — це секс. Джессі думала, що його зазвичай ввічливий адвокатський пісюн просто прорве ширінку габардинових слаксів, якщо він скидатиме їх ще повільніше.
Тільки-но позбувшись і їх, і трусів, він злегка сповільнився, церемонно розкриваючи коробку з-під «адідасів», яку приніс нагору. Джералд дістав з неї дві пари наручників і підняв, щоб Джессі роздивилася. Пульс тріпотів йому аж у горлі, дрібний миготливий рух, швидкий, маже як крило колібрі. Це вона також пам’ятала. Навіть тоді його серцю було, мабуть, непереливки.
«Ти б мені велику послугу зробив, Джералде, якби стрельнув своїм корком прямо там і в ту мить».
Їй хотілося, щоб така неприязна думка про чоловіка, з яким вона стільки розділила в житті, була для неї лячною, і вона зрозуміла, що найбільше, на що спроможна, —це майже клінічна огида до себе. А коли знову згадала, як він того дня виглядав — розчервонілі щоки, блискучі очі, — долоні мовчки скрутились у тверді кулачки.