— Чому ти не міг дати мені спокій? — тепер запитала вона його. — Ти от мусив бути таким мудаком у цьому? Таким агресором?
«Не зважай. Думай не про Джералда, а про наручники. Дві пари обмежувачів свободи рук “Кріґ Сек’юріті”, розмір Ч-17. Ч, що означає чоловік, і 17, що означає кількість зубців на дужці».
У шлунку й грудях розросталося відчуття яскравого тепла. «Не відчувай цього, — наказала вона собі, — а якщо вже дуже треба, вдай, ніби в тебе розлад травлення».
Проте це було неможливо. Відчула вона надію, і це не вдасться заперечити. Найкраще, що вона могла зробити, — це збалансувати її реальністю, постійно нагадувати собі про першу невдалу спробу вислизнути з браслетів. Проте, незважаючи на намагання пам’ятати про біль і невдачі, вона зловила себе на думці про те, наскільки близько — наскільки офігенно близько — була до втечі. Тоді подумала, що для успіху не вистачає якоїсь чверті дюйма, а пів дюйма означатимуть певну перемогу. Проблемою були кісткові випини під великими пальцями, так, але чи дійсно вона помре тут на ліжку через те, що не змогла подолати заваду, не набагато ширшу за верхню губу? Звісно ж, ні.
Джессі силоміць відклала ці думки й повернулася до дня, коли Джералд приніс наручники додому. Як він підняв їх з німим трепетом ювеліра, що показує найкраще діамантове намисто, яке коли-небудь потрапляло йому в руки. Правду кажучи, вона й сама була досить вражена ними. Джессі пам’ятала, які блискучі вони були, як світло з вікна виблискувало на блакитній сталі браслетів та зубчастих вигинах дуг, що дозволяли пристосувати наручник до зап’ястків різних розмірів.
Вона хотіла дізнатися, де він їх узяв, — то була проста цікавість, не звинувачення, — але Джералд сказав лише, що допоміг один комбінатор у суді. Говорячи це, він невиразно підморгнув, мовляв, ці спритні хлопаки табунами бродять по різних коридорах і вестибюлях будівлі окружного суду Камберленда, і він їх усіх знає. Взагалі того дня він поводився так, ніби йому вдалося дістати парочку ракет «Ельбрус», а не якісь наручники.
Джессі тоді лежала на ліжку, одягнена в білий мереживний боді й відповідні шовкові панчохи, поєднання, що точно було от ну майже, спостерігала за ним із сумішшю задоволення, цікавості й захоплення… але саме задоволення посідало провідну позицію того дня, правда? Так. Бачити, як Джералд, що завжди з усієї сили намагається бути містером Крутим, маховими кроками ходить по кімнаті, ніби кобила в тічці, здалося їй дійсно вельми грайливим. Волосся в нього закрутилося в дикі штопори, які малий брат Джессі колись називав «ціп’ятка», і він так і не зняв чорні ділові шкарпетки. Джессі пам’ятала, як закусила зсередини щоку, і то сильно, щоб стримати усмішку.
Того дня містер Крутий балакав швидше, ніж аукціоніст на розпродажі перед банкрутством. А тоді враз зупинився, обірвавши базікання на півслові. На обличчі розійшовся вираз комічного подиву.
— Джералде, що сталося? — запитала вона.
— Я просто щойно усвідомив, що навіть не знаю, чи ти хочеш навіть подумати про таке, — відповів він. — Я тут щебечу безперестанку, сама знаєш звідки в мене аж піниться, як ти бачиш, а я навіть не запитав тебе, чи…
Вона тоді всміхнулася, частково тому, що вже дуже знудилася від шарфів і не знала, як йому про це сказати, але здебільшого просто тому, що приємно було знову бачити: його збуджує секс. Гаразд, мабуть, трохи дивно заводитися від думки про те, щоб закути дружину в наручники перед глибоководним пірнанням із довгим білим стрижнем. То й що? Це лише між ними двома, правда ж, і це все жартома — нічого серйозного, просто комічна опера «для дорослих». Ґілберт і Салліван[59] роблять бондаж, я просто прикута ле-е-еді в Королівському фло-о-оті. І крім того, є ж і дивніші заскоки. Фріда Сомс із будинку навпроти якось призналася Джессі (після двох склянок перед ланчем і пів пляшки вина під час ланчу), що її колишній чоловік любив, щоб його посипали присипкою й одягали йому підгузки.
Вдруге закушування щоки не спрацювало, і вона розреготалася. Джералд подивився на неї, схиливши голову трішки праворуч і злегка усміхаючись на лівому боці рота. Цей вираз був їй добре знайомий за сімнадцять років — він означав, що Джералд готується або злитися, або сміятися разом з нею. Зазвичай неможливо було визначати, що ж він вибере.
— Поділишся? — запитав він.
Джессі відповіла не одразу. Натомість припинила сміятися й упилася в нього поглядом, який, вона сподівалася, робив з неї найпідступнішу нацистську суку-богиню, яка будь-коли прикрашала обкладинку «Чоловічої пригоди»[60]. Відчувши, що досягла правильного градуса крижаної пихатості, Джессі підняла руки й промовила чотири неочікувані слова, від яких він стрибнув на ліжко, очманілий від захоплення.
59
60