— Ану йди сюди, паскуднику.
Промайнула якась мить, і він уже накидав наручники їй на зап’ястки й кріпив їх до стовпців ліжка. В узголів’ї ліжка в портлендському будинку дощок не було. Якби серцевий напад стався в нього тоді, Джессі просто зняла б наручники зі стовпців через верх. Він важко дихав, займаючись наручниками й одночасно коліном приємно тручись їй унизу, а ще в процесі говорив. І саме тоді Джералд розповів їй про Ч і Ж, а також про те, як працюють дуги. Він розповів, що хотів купити Ж, бо в жіночих наручниках дуги мають 23 зубці, а не сімнадцять, як у більшості чоловічих. Більше зубців означає, що жіночі наручники можна застібати тісніше. Але такі кайданки важко знайти, тож коли Джералдів судовий дружбан сказав, що зможе дістати йому дві пари чоловічих за помірну ціну, Джералд радо пристав на пропозицію.
— Деякі жінки можуть просто вислизнути з чоловічих браслетів, — сказав він їй, — але в тебе досить широка кістка. Та й я не хотів чекати. Ну… подивимося…
Він заклацнув браслет їй на правому зап’ястку, спершу сунучи дугу швидко, але сповільнився наприкінці. Коли клацнув останній зубчик, Джералд запитав, чи їй не боляче. Джессі було нормально навіть з останнім зубчиком, але коли він попросив спробувати вибратися, їй не вдалося. Більша частина зап’ястка нормально прослизала через браслет, і Джералд пізніше сказав їй, що навіть цього не мало б бути, проте коли метал вперся їй у тильний бік долоні й основу великого пальця, комічний вираз тривоги збляк.
— Думаю, вони чудово підійдуть, — сказав він.
Джессі це дуже добре пам’ятала, а ще краще пам’ятала те, що він сказав далі:
— Ми з цими штучками багато повеселимося.
Освіживши спогад про той день собі перед очима, Джессі знову почала тягти руки вниз, намагаючись якось зіщулити долоні, щоб можна було висмикнути їх із браслетів. Цього разу біль ударив швидше й почався не в долонях, а в переобтяжених м’язах плечей і передпліч. Джессі склепила очі, потягла сильніше, намагаючись відсторонитися від болю.
Тепер до ґвалтовного хору приєдналися й долоні, і коли вона знову почала досягати зовнішньої межі м’язової опори, а браслети вгризлися в тонку шкіру з тильного боку долонь, вони закричали. «Тильне сухожилля, — подумала вона, відкинувши голову, відкопиливши губи в широкому сухому вискалі болю. — Тильне сухожилля, тильне сухожилля, їбуче тильне сухожилля!»
Нічого. Ні на дюйм. І Джессі почала підозрювати — неабияк підозрювати, — що тут річ не лише в сухожиллях. Є ще кістки, кілька паршивих кісточок усередині долонь, що випинаються під суглобом великого пальця, кілька паршивих кісточок, через які вона, напевно, помре.
Вискнувши на кінець від болю й розчарування, Джессі знову розслабила руки. Плечі й передпліччя посіпувалися від виснаження. От тобі й дістала руки з наручників, бо вони Ч-17, а не Ж-23. Розчарування діймало навіть більше, ніж фізичний біль. Жалило, ніби отруйна кропива.
— Сука-блядь! — крикнула вона в порожню кімнату. — Сука-блядь, сука-блядь, сукаблядь!
Десь біля озера — сьогодні далі, судячи зі звуку, — завелася бензопила, і це її розізлило ще більше. Вчорашній хлоп знову тут, просто якийсь альфамужичара в червоно-чорній фланелевій сорочці в клітинку від «Л. Л. Бінс», бавиться там у Пола Поцілуй-Мене-В-Сраку Баньяна[61], розриває тишу своїм «штілем» і мріє про те, як під кінець дня залізе в ліжко зі своєю малою… або про футбол мріє, або просто про кілька інеєво-холодних плящин у барі на пристані. Джессі бачила того придурка у фланелевій сорочці в клітинку так само чітко, як перед тим дівчину в колодках, і якби можна було вбити людину суто думками, його голова в ту ж мить вибухнула б, продірявивши дупу.
— Це нечесно! — закричала вона. — Це просто не…
Горло здушило щось схоже на сухий спазм, і Джессі замовкла, злякано скривившись. Вона відчувала тверді скалки кісток, що не давали їй вибратися, — Господи, наскільки ж добре відчувала, — але все одно вона близько. Ось головна причина її образи — не біль і вже точно не якийсь невидимий лісоруб із гуркітливою бензопилою. Причина — знання про те, що вона близько, але зовсім не настільки близько, як треба. Вона може продовжувати стискати зуби й терпіти біль, але вже не вірить, що це бодай якось допоможе. Та остання половина або чверть дюйма глузливо не дозволятиме їй висмикнути руку. Єдине, чого вона досягне, якщо продовжить тягти, — це спричинить набряк і розпухлість зап’ястків, чим лише погіршить ситуацію, а не навпаки.