— І навіть не кажіть, що мені кранти, навіть не смійте, — прошепотіла вона докірливим голосом. — Я не хочу цього чути.
«Ти мусиш якось вибратися, — прошепотів у відповідь голос дівчини. — Тому що він — отой — дійсно повернеться. Сьогодні. Коли сяде сонце».
— Я в це не вірю, — прокректала Джессі. — Не вірю, що той чоловік реальний. Мені насрати на слід і на сережку. Я просто в це не вірю.
«Віриш».
«Не вірю!»
«Віриш».
Джессі звісила голову набік, волосся мало не досягло матраца, а рот принижено засмикався.
Так, вона вірить.
26
Джессі знову почала від’їжджати, попри дедалі гострішу спрагу й пульсування в руках. Вона знала, що засинати небезпечно, — поки спить, то втрачає сили, — але, по правді, яка різниця? Вона дослідила всі можливі варіанти, та все одно зберігає титул Міс Прикутість Америки. Крім того, їй хотілося в солодке забуття — та ні, вона жадала його, наче торчок наркотику. Тоді за мить до відключки думка, проста і страшенно пряма, розпалила її розгублений дрейфуючий розум так, що він засвітився, наче сигнальна ракета.
Крем для обличчя. Баночка крему для обличчя на полиці над головою.
«Не мани себе надіями, Джессі. Це буде страшна помилка. Якщо він не звалився з полиці, коли ти її нахиляла, то, мабуть, скотився туди, де в тебе навіть наймізернішого шансу нема його дістати. Тому не мани себе надіями».
Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джессі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикнути одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.
«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на підлогу».
Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здатна, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-синю балабушку на самому краю периферичного зору.
«Та нема його там, — прошепотіла її жовчна внутрішня всепропальниця. — Ти думаєш, що баночка там, і це абсолютно зрозуміло, але насправді її там нема. Це просто галюцинація, Джессі, ти бачиш те, що хоче бачити більша частина твого розуму, що вона наказує тобі бачити. А я ні. Я реалістка».
Джессі знову глянула в той бік, ще зовсім трішечки викручуючи шию, не зважаючи на біль. Проте балабушка не зникла, а на мить почіткішала. То була пробна баночка, так. На полиці з її боку стояла лампа для читання, і вона не впала на підлогу, коли Джессі нахиляла полицю, бо була прикріплена до деревини. «Долина коней» у паперовій обкладинці, що пролежала на полиці ще від липня, уперлася в основу лампи, а баночка «нівеї» вперлася в книжку. Джессі усвідомила: є ймовірність, що життя їй врятують лампа й купка вигаданих печерних людей з іменами на кшталт Айла, Ода, Уба й Тонолан. Це не просто неймовірно. Це чистий сюр.
«Навіть якщо крем там, ти його нізащо не дістанеш», — не вгавала всепропальниця, але Джессі цього майже не чула. Вона думала лише про те, що може дістати баночку. Була майже цілком у цьому впевнена.
Вона обернула ліву руку в браслеті й повільно потяглася вгору до полиці, рухаючись із безмежною обережністю. Зараз у жодному разі не можна помилитися, тобто або відштовхнути баночку вздовж полиці й не могти дістати її, або посунути назад до стіни. Вона не знала — а раптом між стіною і полицею є проріха, в яку завиграшки може впасти маленький пробник крему. І якщо це станеться, Джессі не сумнівалася, що звихнеться. Так. Якщо вона почує, як баночка падає на підлогу, приземляючись десь поміж мишачих кавеликів і ковтунців пилюки, то просто… ну, звихнеться. Варто бути обережною. І якщо вона буде, усе цілком може стати краще. Тому що…
«Тому що, можливо, існує у світі Бог, — подумала вона, — і Він не хоче, щоб я померла тут на ліжку, наче тварина в капкані. Якщо замислитися, в цьому є логіка. Я взяла ту баночку з полиці, коли собака почав гризти Джералда, а тоді побачила, що вона замала й залегка, щоб заподіяти нею якусь шкоду, навіть якби поцілила в пса. За таких умов — огида, розгубленість і страх до всирачки — найприродніше було б кинути її, а вже тоді обмацувати полицю в пошуках чогось важчого. Але натомість я поставила її назад. Чому я чи взагалі будь-хто вчинили б настільки нелогічно? Бог, ось чому. Це єдина відповідь, яка спадає мені на думку, і лише таке пояснення підходить. Бог приберіг мені той крем, бо знав, що він мені знадобиться».