27
Наступні чотири години були найгіршими в житті Джессі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час між одинадцятою і третьою годинами був настільки жахливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму припинити триматися за свідомість і відправитися в темряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тільки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків: «Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний?»[62]
Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не приходило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох, а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку, існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися, що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди, які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзистенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ландшафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.
Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграбний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голові, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної, а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй, що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію, яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, — казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла, що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».
Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, крутячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз руками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі руки. Джессі робила це вже не для того, щоб готувати тіло до втечі, коли нарешті з’явиться правильна можливість, бо зрештою вона зрозуміла, серцем і головою, що більше можливостей нема. Баночка крему була останньою. Тепер вона робить ці вправи лише тому, що рухи наче трохи полегшують спазми.
Попри ці вправи, вона відчувала, як прохолода заповзає в ноги й руки, крижаною кіркою осідає на шкірі, а тоді починає проникати в глибину. Це було зовсім не схоже на відчуття заспаності, з яким вона прокинулася вранці. Радше на обмороження, яке в неї колись трапилося після тривалого лижного кросу, коли ще була підліткою: зловісні сірі плями на тильному боці однієї долоні й на шкірі литки, де ногу не покривали лосини, мертві плями, що здавалися непідвладними навіть палкому жару від каміна. Джессі припускала, що це коцюбіння врешті-решт перевершить спазми й смерть виявиться досить милосердною — ніби заснути в кучугурі, — але воно підступало занадто повільно.
Час минав, але то був не час. То був просто безжальний незмінний потік інформації, яку безсонні органи чуття доносили до її моторошно свідомого розуму. Була лише спальня, ландшафт за вікном (останні кілька декорацій, які ще не спакував реквізитор, відповідальний за цю миршавеньку виставу), дзумтіння мух, що робили з Джералда інкубатор пізнього сезону, а ще повільний рух тіней на підлозі, поки сонце рухається барвистим осіннім небом. Час від часу спазми штрикали Джессі в пахви ніби бурулькою чи забивали грубий сталевий цвях їй у правий бік. Поки нескінченно тягнувся день, перші судоми почали уражати живіт, де вже зовсім ущухли напади голоду, а також перенапружені сухожилля діафрагми. Ці останні судоми були найгірші, від них оболонки грудних м’язів ніби замерзали, а легені змикалися. Під час кожного спазму Джессі лежала, втупившись у водянисті мерехтіння на стелі зболеними виряченими очима, дрижачи руками й ногами від спроб і далі нормально дихати, доки біль не вщухне. Вона почувалася так, ніби її закопали по шию в мокрий, холодний цемент.
Голод щез, але спрага — ні, і поки нескінченний день крутився навколо неї, Джессі почала розуміти, що звичайна спрага (лише вона — і більш нічого) може досягти того, що не вдавалося дедалі більшому болю й навіть усвідомленню наближення власної смерті: довести її до божевілля. Тепер Джессі турбувало не лише горло й рот. Кожна частинка тіла волала, жадаючи води. Навіть очні яблука спрагли, а від видива брижів, що танцювали на стелі ліворуч від вікна, Джессі м’яко простогнала.