- Завдання всiм зрозумiле? - спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: - Виконуйте!
XVII
Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.
По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради "феї квiтiв", як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм - музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.
Помiж численних Наталиних залицяльникiв самi собою виникали своєрiднi турнiри, де кожен претендент демонстрував свої знання i вмiння: кидаючи скоса погляди на "фею", "вражали" один одного ерудицiєю в рiзних галузях мистецтва, лiтератури i науки, змагалися в дотепностi. Якось, коли вони всiєю галасливою компанiєю прямували в парк, молодий артист цирку вирiшив приголомшити "фею". Вiн пройшовся по перилах пiдвiсного мосту, викликавши захват Наталi. Артист переможно глянув на пригнiчених суперникiв: "Що, браточки, повiсили носи? Це вам не цитати та хохми!"
Тодi до мосту попрямував Вiктор Марчук. Всi так i охнули, а вiн спокiйно i впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Нiхто з глядачiв не знав, що ще в п'ятому класi вчитель фiзкультури був дуже здивований вмiнням Вiктора Марчука бiгати по колодi.
I ось Вiктору вже здається, що в сiрих, з золотистими блискiтками Наталчиних очах промайнуло захоплення...
На жаль, серед "вдячних глядачiв" знаходився й мiлiцейський патруль. Зiрвиголови були затриманi i побували у вiддiленнi мiлiцiї. Загальна вдача-невдача зблизила Вiктора Марчука з циркачем, i той порадив йому "вступити до нашої школи". Вiн же познайомив його з викладачем акробатики, який пообiцяв Марчуковi блискуче майбутнє.
Проте не перемоги на аренi, не призи па мiжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмiшка Наталi Борисенко надихала Вiктора. Та тут павутинка надiї пiдвела. Розмови про високе служiння на нивi мистецтва i успiхи на канатi не допомогли достукатися до серця "феї".
Серед залицяльникiв Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юнiй балеринi всiлякi ознаки уваги. Не раз вiн викрадав її з компанiї на виставка та вернiсажi, викликаючи у Вiктора напади ревнощiв. Вони були суперниками десь з пiвроку, поки не стали спiльниками в бiйцi зi ще одним шукачем "руки й серця юної дiви" Романом Яцюком. Ця пригода зафiксована протоколом затримання за номером сто вiсiмдесят сiм. У ньому було сказано, що "студенту Яцюку Р.В. нанесено легкi тiлеснi пошкодження Степурою С.М. та Марчуком В.А.".
Поки трiйця завзятих закоханих вiдбувала вiсiм дiб за хулiганство, "на авансценi" з'явився нiчим не видатний, не вiдзначений нi на конкурсах, нi в мiлiцейських протоколах випускник будiвельного iнституту, який i став чоловiком Наталки Борисенко.
Трофиновський подумав, що недаремно вiн об'єднав розрiзненi справи в одну. Тепер дивувався i радiв своїй iнтуїцiї.
З'ясувалося, наприклад, що iнженер Роман Яцюк працює начальником змiни на заводi "Медприлад". У вiддiлi кадрiв i в парткомi його характеризували як талановитого iнженера-винахiдника, а от вiд розмов про людськi якостi Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членiв партбюро висловив свою думку так: "Яцюк - людина надзвичайно образлива й мстива. Вiн вижив з роботи iнженера Шпарова тiльки за те, що той несхвальне вiдгукнувся про його винахiд. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись".
XVIII
Роман Яцюк жив на тихiй затишнiй вулицi.
Трофиновський пiднявся лiфтом i подзвонив. Його довго роздивлялися у вiчко, перш нiж спитали:
- Ви до кого?
- До Романа Васильовича Яцюка.
- У якiй справi?
- Роман Васильович дома?
- Зайнятий. Навiщо вiн вам?
- Вибачте, ви не могли б вiдчинити дверi? Адже так розмовляти незручно.
Оббитi чорним дерматином дверi повiльно вiдчинилися, i слiдчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловiка з великим м'ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.
- Я до вас ненадовго.
- Якщо ненадовго... А я вас щось не пригадую... - Чоловiк все ще загороджував прохiд.
Трофиновський показав посвiдчення, i тодi Яцюк вiдiйшов убiк.
- Проходьте, сусiд зi своїми скаргами уже й до вас добрався?
- Добрався, - зiтхнув слiдчий, проходячи за Яцюком до великої кiмнати, умебльованої просто i зручно. На письмовому столi знаходився якийсь розiбраний апарат. Тьмяно поблискували схеми i рiзнокольоровi дротинки.
- Ось магнiтолу взявся лагодити, - кивнув на апарат Яцюк. Зламалася.
Трофиновський пiдiйшов до апарата ближче. На магнiтолу не схоже.
- Я її трохи вдосконалив, - тiєї ж митi вiдгукнувся на його думки господар квартири. - Додав механiзм пошуку i прискореної перемотки...
- Цiкаво, - погодився слiдчий. - Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд...
- А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, - злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк. - Думаю поставити тут ще один дiод, - коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.
Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.
- Чотири дiапазони...
- Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
- Цiкава картинка, - сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.
- Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi. - В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.
- Степура... - вголос прочитав Трофиновський. - Так ви знали його?
- Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, - все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину. - Навiть побилися одного разу.
- Що було приводом?
- Спитайте - хто? I вiдповiдайте: хто найчастiше служить приводом для бiйки серед молодих хлопцiв? Вiдомо хто, - дiвчина. Давно це було...
- Ви неодруженi?
- Нi, залишився нежонатим. Мiж iншим, з вини тiєї ж дiвчини... Ось як буває...
- А Степуру давно бачили?
Яцюк усiм корпусом рвучко повернувся до слiдчого:
- Ви заради нього прийшли?
- Так, - пiдтвердив Трофиновський. - У вас нема здогадок, що могло послужити причиною...
- ...Його самогубства? - закiнчив фразу Яцюк. - Багато думав над цим... Ось бачите, репродукцiю купив. Звичайно, вона не вiдповiсть... хоча, може, й зберiгає якiсь слiди... В речах, кажуть, вiдбиваються бiотоки їхнiх творцiв. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика...
- Поки що?
- А в майбутньому - подивимось. Менi говорили, що вiн останнiм часом став писати значно гiрше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, рокiв шiсть, хоча в одному мiстi жили... Що я тепер про нього знаю? Ось тiльки шкода його, дуже шкода...
- До побачення, - мовив Трофиновський. - Ось мiй телефон. Якщо згадаєте що-небудь...
- Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нiчим не мiг допомогти.
- Дякую за бесiду, - нахилив голову Трофиновський i подумав: "А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про iнших, майже нiчого - про себе. Випадково?"
Трофиновський повiльно йшов вулицею, обмiрковуючи план подальшого розслiдування, повторював у пам'ятi всi деталi розмови, що тiльки-но вiдбулася. I раптом йому пригадуються власнi вiршi: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги, машини вдалину..." Почекай, - каже вiн собi, - чому "зi схилом"? Погано, прозаїчно. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги..." Так, це краще. В цi години "пiк" дороги напруженi, порiвняння пiдходить. А як далi? "Воїн на посту". Трафаретно. - Але слова "на посту" викликають у нього якiсь асоцiацiї: - Ага, я ж зняв пости бiля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно вiдновити, негайно!"