— Цiкаво, — погодився слiдчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд…
— А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, — злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один дiод, — коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.
Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.
— Чотири дiапазони…
— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
— Цiкава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.
— Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi. — В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.
— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?
— Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, — все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину. — Навiть побилися одного разу.
— Що було приводом?
— Спитайте — хто? I вiдповiдайте: хто найчастiше служить приводом для бiйки серед молодих хлопцiв? Вiдомо хто, — дiвчина. Давно це було…
— Ви неодруженi?
— Нi, залишився нежонатим. Мiж iншим, з вини тiєї ж дiвчини… Ось як буває…
— А Степуру давно бачили?
Яцюк усiм корпусом рвучко повернувся до слiдчого:
— Ви заради нього прийшли?
— Так, — пiдтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…
— …Його самогубства? — закiнчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцiю купив. Звичайно, вона не вiдповiсть… хоча, може, й зберiгає якiсь слiди… В речах, кажуть, вiдбиваються бiотоки їхнiх творцiв. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…
— Поки що?
— А в майбутньому — подивимось. Менi говорили, що вiн останнiм часом став писати значно гiрше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, рокiв шiсть, хоча в одному мiстi жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тiльки шкода його, дуже шкода…
— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мiй телефон. Якщо згадаєте що-небудь…
— Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нiчим не мiг допомогти.
— Дякую за бесiду, — нахилив голову Трофиновський i подумав: «А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про iнших, майже нiчого — про себе. Випадково?»
Трофиновський повiльно йшов вулицею, обмiрковуючи план подальшого розслiдування, повторював у пам'ятi всi деталi розмови, що тiльки-но вiдбулася. I раптом йому пригадуються власнi вiршi: «Зi схилом напiвзiгнутi дороги, машини вдалину…» Почекай, — каже вiн собi, — чому «зi схилом»? Погано, прозаїчно. «Мов луки, напiвзiгнутi дороги…» Так, це краще. В цi години «пiк» дороги напруженi, порiвняння пiдходить. А як далi? «Воїн на посту». Трафаретно. — Але слова «на посту» викликають у нього якiсь асоцiацiї: — Ага, я ж зняв пости бiля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно вiдновити, негайно!
Знову осiчка. Таня не розповiдає, але я вiдчуваю: вона менi бiльше не довiряє. А я ж гадав, сподiвався, що ця нiжна дiвчина подарована менi долею, її величнiсть Природа iнодi викидає, такi жарти для рiзноманiтностi.
Скiльки себе пам'ятаю, нiколи не користувався успiхом у дiвчат. А був нiбито не гiрший за iнших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпiони не вибився, але i слабаком нiколи не вважався. Вiдмiнником був тiльки в перших трьох класах, зате в двiєчниках нiколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всiх черевики на «змiйках», то у мене теж…
А от дiвчатам нiколи не подобався. Чому? Що вiдштовхувало вiд мене цих незбагненних створiнь, що вони думали про мене? Сiрятина? Але Ваня Петренко за всiма параметрами був сiрiший вiд мене, а як Зiна бiгала за ним… I задачки, i домашнi твори давала списувати, аби тiльки вiн повiв її в кiно. А на мене i не дивилася, якi б колiнця я не вiдколював заради неї. Чого ж у менi не вистачало? Якихось таємничих флюїдiв? Її величнiсть Природа в котрий раз зволила побавитися, вилiпивши мене у виглядi ляльки-невдахи? О, так, це вона вмiє! Надiляє всiх майже однаковими потребами, але не всiм дає однаковi можливостi задовольнити їх. I коли, як менi здається, єдиний раз в життi, в мене без пам'ятi закохалося прекрасне створiння, де не вiзьмись цей ненависний слiдчий! Своїми розпитуваннями вiн роз'ятрив їй душу, посiяв у нiй отруйнi зерна… А вiн же говорив i з iншими моїми пацiєнтами, розпитував, пiдбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й ранiше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє мiсце, як на одного з поклонникiв, призначених лиш обслуговувати її, слiдкувати за дорогоцiнним здоров'ям. Певно, у неї добре зiпсувався настрiй, коли пiдвернулася її струнка нiжка пiсля сеансу нормалiзацiї! Ну, чому б їй не побути такою, як всi? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколiшки. А воно, коли помiркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величнiсть десь трохи порушила хiд реакцiй якоїсь залози. До того ж i вродою не обiйшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сiрячкiв, як я, не гордовито, а з розумiнням i спiвчуттям i розгледiла б за сiрою личиною Еталон Норми, то, дивись, i здоровiшою була б…