— Вітаю, Пітере, — мовив Рорк.
— О… О дякую… — Кітінґ здивувався, що відчуває від цього вітання більше задоволення, ніж від усіх, почутих сьогодні. Він ніяково втішився і подумки обізвав себе за це дурнем. — Тобто… Чи ти знаєш, що… — Він різко додав: — Мати сказала тобі?
— Сказала.
— Вона не мала цього робити.
— Чому б і ні?
— Послухай, Говарде, ти знаєш, що мені страшенно шкода через твоє…
Рорк відкинув голову і глянув на нього.
— Забудь, — сказав він.
— Я… хочу дещо обговорити з тобою, Говарде. І попросити твоєї поради. Не заперечуєш, якщо я тут сяду?
— Про що йдеться?
Кітінґ умостився на сходи поруч із ним. У присутності Рорка він не міг грати жодної ролі. Окрім того, зараз він і не хотів удавати когось іншого. Він почув шелест листочка, що падав на землю; це був тонкий, прозорий, весняний звук.
Цієї миті він відчував, що прив'язався до Рорка; ця прив'язаність містила біль, подив і безпорадність.
— Ти не думатимеш, — лагідно і цілком щиро мовив Кітінґ, — що це жахливо з мого боку? Обговорювати мої справи, коли тебе щойно?..
— Я ж сказав, забудь про це. Що таке?
— Знаєш, — несподівано прямодушно навіть для себе сказав Кітінґ, — я часто вважав тебе божевільним. Але я знаю, як багато ти знаєш про це — я про архітектуру — такого, про що оті дурні ніколи не знали. І я знаю, що ти любиш її, як вони ніколи не полюблять.
— І?
— Гаразд, не знаю, чому я повинен був прийти до тебе, але — Говарде, я ніколи цього не казав, однак твоя думка важить для мене більше, ніж деканова — я, можливо, дослухаюся до його поради, але твоя думка просто важливіша для мене, не знаю чому. Навіть не знаю, навіщо я це кажу.
Рорк повернувся до нього, глянув і розреготався. Це був молодий, доброзичливий, дружній сміх, який можна було почути від Рорка так рідко, що Кітінґові здалося, ніби хтось підбадьорливо взяв його за руку; і він забув, що на нього чекає вечірка в Бостоні.
— Давай, — сказав Рорк, — ти ж не боїшся мене, правда? Про що ти хочеш запитати?
— Про мою стипендію. Я отримав її, щоб навчатися в Парижі.
— Невже?
— На чотири роки. Але, з іншого боку, Ґай Франкон нещодавно запропонував мені працювати в нього. Сьогодні він сказав, що пропозиція дійсна. І я не знаю, що обрати.
Рорк дивився на нього; його пальці повільно вистукували щось по сходинках.
— Якщо ти запитуєш моєї поради, Пітере, — нарешті відповів він, — ти вже припустився помилки — запитуючи в мене, запитуючи в інших.
Ніколи не радься з людьми. Тільки не про роботу. Хіба ти сам не знаєш, чого хочеш? Як ти можеш терпіти незнання?
— За це, Говарде, я і захоплююся тобою. Ти завжди все знаєш.
— Не треба компліментів.
— Але я справді так думаю. Як тобі вдається приймати рішення?
— Як тобі вдається дозволяти іншим вирішувати за тебе?
— Бачиш, Говарде, я не певен. Я ніколи не був упевненим у собі. Не знаю, чи я такий здібний, як усі вони кажуть. Я не зізнаюся в цьому нікому. Крім тебе. Гадаю, це тому, що ти завжди такий впевнений, і я…
— Піті! — голос місіс Кітінґ пролунав позаду. — Піті, серденько! Що ти тут робиш?
Вона стояла в проймі дверей, у своїй найкращій сукні з бордової тафти, щаслива і розлючена.
— А я сиджу тут самісінька та чекаю на тебе! Заради Бога, що ти робиш на цих брудних сходах у фраку? Вставай негайно! Заходьте в будинок, хлопці. Я приготувала для вас гарячий шоколад і печиво.
— Але, мамо, я хотів поговорити з Говардом про дещо важливе, — сказав Кітінґ, проте підвівся.
Здавалося, вона не почула. Увійшла в будинок. Кітінґ пішов за нею.
Рорк поглянув на них, стенув плечима, підвівся і теж увійшов досередини.
Місіс Кітінґ усілась у кріслі, зашелестівши накрохмаленою спідницею.
— То що ви обговорювали? — запитала вона.
Кітінґ торкнувся пальцем до попільнички, взяв коробку сірників і підкинув її, потім, ігноруючи матір, повернувся до Рорка.
— Послухай, Говарде, не викаблучуйся, — сказав він, підвищивши голос. — Як вважаєш, я повинен начхати на стипендію і піти працювати, чи змусити Франкона почекати і схопитися за Школу витончених мистецтв, щоб вразити селюків?
Але щось змінилося. Мить було втрачено.
— А зараз, Піті, дозволь висловитися мені… — почала місіс Кітінґ.
— Ох, мамо, зачекай!.. Говарде, я повинен добре все зважити. Не кожен може отримати таку стипендію. Ця нагорода свідчить про визнання. Курс у Школі витончених мистецтв — ти знаєш, як це важливо.