Наприкінці дня наче привид проминув замкнені двері, й Кітінґ, із шереху шепотіння навколо, зрозумів, що Ґай Франкон прибув і піднявся до свого кабінету поверхом вище. За півгодини відчинилися скляні двері й вийшов Штенґель, тримаючи двома пальцями великий аркуш ватману.
— Гей, ти, — сказав він. І його окуляри спинилися на обличчі Кітінґа. — Ти робиш креслення для цього? — Він погойдав ватманом. — Занеси на схвалення шефові. Намагайся мати розумний вигляд і слухати, що він казатиме. Хоча ні перше, ні друге не має значення.
Він був коротуном, і його руки, здавалося, діставали до щиколоток; вони метелялися у довгих рукавах наче мотузки, з причепленими до них довгими вмілими долонями. Погляд Кітінґа закрижанів, на одну десяту секунди потемнів, пильно втупившись у скельця окулярів. Потім він усміхнувся і приємним голосом відповів:
— Так, сер.
Поніс ватман, тримаючи його кінчиками десяти пальців, угору вистеленими малиновим пухнастим килимом сходами, до кабінету Ґая Франкона. На аркуші аквареллю було зображено в перспективі особняк із сірого граніту — з трьома ярусами мансардних вікон, п'ятьма балконами, чотирма еркерами, дванадцятьма колонами, одним флагштоком і двома левами біля входу. В кутку був охайний напис від руки: «Резиденція містера і місіс Джеймс Воттлз. Франкон і Геєр, архітектори». Кітінґ тихенько свиснув: Джеймс Воттлз — мільйонер, виробник лосьйонів для гоління.
Кабінет Ґая Франкона сяяв поліруванням. «Ні, — подумав Кітінґ,— він не полірований, а вкритий лаком, ні, навіть не полакований, але кожен предмет тут политий розтопленими дзеркалами». Він бачив друзки власних віддзеркалень, що пурхали, наче рій метеликів, слідували за ним через кімнату, відбивалися на чіпендейлівському бюро, кріслах якобінської епохи і камінній полиці в стилі Людовика XV. Йому не забракло часу, щоб зауважити справжню давньоримську скульптуру в кутку, сепію фотографій Парфенону, Реймського собору, Версалю і будівлі Національного банку Фрінкла з незгасимим факелом.
Він побачив, як його власні ноги наближаються до нього від бічної сторони столу з червоного дерева. За столом сидів Ґай Франкон. Його обличчя пожовкло, а щоки обвисли. Він подивився на Кітінґа так, наче ніколи досі того не бачив, потім згадав і широко всміхнувся.
— Так-так-так, Кіттрідже, мій хлопчику, ось де ти, влаштувався гарнесенько! Дуже радий тебе бачити. Сідай, хлопчику, сідай, що ти там маєш? Не варто поспішати, зовсім не варто. Сідай! І як тобі тут?
— Боюся, сер, що я аж занадто щасливий, — відповів Кітінґ із виразом щирої хлопчачої безпорадності. — Я думав, що хвацько візьмуся за свою першу роботу, але починати в такому місці… Гадаю, це трохи мене збентежило… Але я з цим упораюся, сер, — пообіцяв він.
— Звісно, — сказав Ґай Франкон, — це може трохи приголомшити молодого хлопця, але лише трішечки. Не хвилюйся. Я певен, що ти впораєшся.
— Я зроблю усе можливе, сер.
— Авжеж. Що це вони мені прислали? — Франкон простягнув руку до малюнка, але його пальці натомість зморено спочили на чолі. — Цей головний біль дратує… Ні-ні, нічого серйозного, — він усміхнуся, побачивши Кітінґову стурбованість, — лише маленький mal de tete.[1] Так багато роботи.
— Можу я щось принести вам, сер?
— Ні, дякую. Приносити мені нічого не потрібно. От якби ти міг щось у мене забрати, — він підморгнув. — Шампанське. Entre nous,[2] це їхнє шампанське учора ввечері було геть нікудишнє. Я взагалі не надто люблю шампанське. Дозволь тобі сказати, Кіттрідже, дуже важливо розумітися на винах, особливо коли запрошуєш клієнта на вечерю і маєш бути переконаний, що замовив пристойне вино. А зараз я розкрию тобі професійну таємницю. Візьмімо, наприклад, перепілок. Більшість людей замовили б до них бургундське. А що треба зробити? Замовити «Кло Вуажо» врожаю 1904 року. Зрозумів? Це додає певний штрих. І цілком коректно, і оригінально. Слід завжди бути оригінальним. Між іншим, хто тебе прислав?
— Містер Штенґель, сер.
— А, Штенґель. — Інтонація, з якою він промовив це прізвище, вмить закарбувалася в свідомості Кітінґа: це потрібно було запам'ятати, щоб використати згодом. — Надто важлива персона, щоб самому принести свою роботу, еге ж? Затям, він видатний проектувальник, найкращий проектувальник у Нью-Йорку, але останнім часом надто кирпу дере. Вважає, що він сам робить тут усю роботу, тільки тому, що цілісінький день брудниться за дошкою. Ти дізнаєшся, мій хлопчику, коли попрацюєш із нами трохи довше, що найголовніша робота в бюро відбувається поза його стінами. Ось хоча б учорашній вечір. Бенкет Асоціації з торгівлі нерухомістю «Клеріон». Дві сотні гостей — вечеря з шампанським — о так, шампанське! — він гидливо зморщив носа, підсміюючись із себе. — Кілька неформальних слів під час невеличкої промови після вечері — розумієш, нічого крикливого, жодних вульгарних закликів купувати — лишень кілька слушних міркувань про відповідальність ріелтерів перед суспільством, про важливість вибору компетентних, шанованих архітекторів із визнаною репутацією. Ну, знаєш, кілька яскравих маленьких гасел, що закарбовуються в пам'яті.