На зворотному шляху, минаючи приймальню, Кітінґ побачив вишуканого сивого джентльмена, який супроводжував до дверей пані. Джентльмен був без капелюха — вочевидь, працював у бюро; пані ж горнулася у норкову пелерину і, схоже, була клієнткою.
Джентльмен не кланявся доземно, не стелився килимом, не обмахував її віялом; він просто притримував перед нею двері. Але Кітінґові здавалося, що він саме все це і робить.
Будівля Національного банку Фрінкла височіла над Нижнім Мангеттеном, і його довга тінь рухалася, подорожуючи за сонцем на небі, наче величезна годинникова стрілка, по стінах закопчених багатоквартирних будинків, від «Акваріуму» до Мангеттенського мосту. Коли сонце ховалося, замість нього спалахував смолоскип Адріанівського мавзолею, кидаючи сяйливі червоні відблиски на вікна будівель, розташованих за багато кілометрів від нього, на верхні поверхи будинків, достатньо високих, щоб віддзеркалювати факел. Споруда Національного банку Фрінкла розповідала всю історію римського мистецтва через ретельно обрані зразки; протягом тривалого часу її вважали найкращою будівлею міста, позаяк жодна інша не могла похвалитися таким елементом класичної архітектури, який тут був. Численні колони, фронтони, фризи, триноги, гладіатори, урни та завитки, здавалося, вирізьблено не з білого мармуру, а витиснуто кремом із кондитерського шприца. Але будинок був зведений таки з білого мармуру. Ніхто не знав про це, крім власників, які оплачували будівництво. Зараз споруда вкрилася прожилками і мала невизначений колір. Не коричневий і не зелений, а найгірший відтінок першого та другого, колір повільного розкладу, диму, вихлопних газів і кислоти, що в'їдалася у делікатний камінь, більш придатний для спокійних околиць із чистим повітрям. Національний банк Фрінкла, одначе, мав великий успіх, аж такий гучний, що після нього Ґай Франкон не спроектував жодної будівлі; престиж споруди позбавив його обтяжливої необхідності це робити.
За три квартали на схід від Національного банку Фрінкла височів хмарочос Дейна. Він був на кілька поверхів нижчим і геть не престижним. Його лінії були прямі та прості, виявляючи й увиразнюючи гармонію сталевого каркаса, як тіло увиразнює досконалість кістяка. Не було ніяких інших оздоб — нічого, крім ретельно вивірених гострих кутів, змодельованих площин і довгих рядів вікон, що, наче потоки льоду, збігали від даху до фундаменту. Ньюйорківці рідко дивилися на будівлю Дейна. Інколи якийсь провінційний житель несподівано зауважував її у місячному сяйві та зупинявся, дивуючись, з якого сну прийшло це видиво. Але такі гості траплялися рідко. Мешканці хмарочоса Дейна казали, що не проміняють свого житла ні на яке інше; вони цінували світло, повітря, чудову логічність планування холів та кабінетів. Але таких було небагато; жоден поважний бізнесмен не хотів тримати свою контору в будівлі, що «скидалася на склад».
Будинок Дейна спроектував Генрі Камерон.
У вісімдесяті роки ХІХ століття архітектори Нью-Йорка змагалися за друге місце у своїй професії. На перше ніхто не зазіхав. Перше посів Генрі Камерон. У ті дні запопасти Генрі Камерона було важко. Він мав замовлення, розписані на два роки вперед; він особисто проектував кожну споруду, що виходила з його бюро. Він сам обирав, що хоче будувати. Коли ж будував, клієнт тримав рота на замку. Він вимагав від усіх лише одного, хоча сам цього правила не дотримувався: послуху. Він пролетів крізь роки своєї слави, наче снаряд у напрямку нікому не відомої цілі. Люди називали його божевільним. Але брали все, що він давав, тямили щось у цьому чи ні, адже це був будинок «від Генрі Камерона».
Спочатку його будинки були лише трішки інакші, не достатньо, щоб когось налякати. Іноді він робив приголомшливі експерименти, але люди очікували цього і ніхто не сперечався з Генрі Камероном. Із кожною новою спорудою у ньому щось росло, боролося, набувало форми, небезпечно назрівало для вибуху. Вибух стався, коли з'явився перший хмарочос. Коли будівлі почали зводити не як нагромадження ярусів кам'яної кладки, а наче невагомі сталеві стріли, що зносилися вгору, Генрі Камерон один із перших зрозумів це нове диво і надав йому форми. Він один із небагатьох усвідомив істину, що висока будівля повинна і здаватися високою. Поки архітектори кляли все на світі, ламаючи голову, як же його змусити двадцятидвоповерхову споруду мати вигляд вілли зі старої цегли; поки вони використовували кожну можливу горизонтальну конструкцію, щоби створити оманливе враження меншої, ближчої до традиційної висоти; поки приховували ганебну сталь, силкуючись зробити будинок вдавано маленьким, безпечним і старовинним, — Генрі Камерон проектував хмарочоси прямими вертикальними лініями, хизуючись сталлю та висотою. Поки решта архітекторів малювали фризи і фронтони, Генрі Камерон вважав, що хмарочоси не мають копіювати Грецію. Генрі Камерон вважав, що жодна споруда не повинна копіювати іншу.