— Будеш працювати? — перепитав Камерон, не усвідомлюючи, що відповідає на невимовлене речення. — А що сталося? Ніхто впливовіший і кращий тебе не бере?
— Я ще ні до кого не звертався.
— Чому ж? Вважаєш, це найлегше місце для початківців? Гадаєш, будь-хто може тут улаштуватися? Ти знаєш, хто я такий?
— Так. Саме тому я тут.
— Хто тебе прислав?
— Ніхто.
— Якого лисого ти обрав мене?
— Думаю, ви це знаєте.
— Як у тебе вистачило нахабства припустити, що я захочу тебе взяти? Ти вирішив, що я в такій скруті, що відчинятиму двері для кожного шмаркача, який виявить мені честь? «Стариган Камерон, — сказав ти собі, — цей нікчема, алкаш…», — ну ж бо, ти казав це собі! «Алкаш-невдаха, який не перебиратиме», — адже так?.. Відповідай мені! Відповідай, чорт тебе забирай! Чого ти вилупився? Так чи ні? Давай, заперечуй!
— У цьому немає потреби.
— Де ти працював раніше?
— Лише починаю.
— А що робив?
— Навчався три роки у Стентоні.
— Невже? Джентльмен виявився занадто лінивий, щоб закінчити?
— Мене відрахували.
— Чудово! — Камерон грюкнув по столу кулаком і зареготав. — Неймовірно! Ти недостатньо тямущий для вошивого Стентонівського гнізда. Але ти працюватимеш у Генрі Камерона! Ти вирішив, що це місце для вигнанців! За що тебе вигнали? Пиятики? Жінки? За що?
— За це, — сказав Рорк і простягнув свої малюнки. Камерон зиркнув на перший, потім на наступний, а потім переглянув усі ескізи до останнього. Рорк чув шарудіння паперу, коли Камерон перегортав аркуш за аркушем. Нарешті Камерон підвів голову:
— Сідай!
Рорк послухався. Камерон пильно його розглядав, барабанячи товстими пальцями по купці ескізів.
— Отже, ти впевнений, що вони чогось варті? — запитав Камерон. — Ну так-от, вони жахливі. Слів нема! Це злочин. Поглянь! — він тицьнув ескіз Роркові в обличчя. — Поглянь на це! На Бога, яка тут ідея? Що під'юдило тебе відступитися від плану? Захотів зробити гарненько, бо треба було стулити все докупи? За кого ти себе маєш? За Ґая Франкона, хай Бог милує?.. Поглянь на цей будинок, йолопе! У тебе була така ідея, і ти не знав, що з нею зробити! У тебе виникла чудова думка, і треба ж було її зруйнувати! Ти розумієш, скільки тобі потрібно вчитися?
— Так. Тому я тут.
— А поглянь на оце! Хотів би я зробити щось таке у твоєму віці! Та навіщо було все псувати? Знаєш, що я з оцим зробив би? Поглянь, твої сходи коту під хвіст і коту під хвіст твоя котельня! Коли кладеш фундамент…
Він говорив люто і безперервно. Він лаявся. Жоден ескіз його не задовольняв. Але Рорк зауважив, що він говорив так, ніби ці будівлі вже зводили.
Раптом він замовк, відштовхнув ескізи і поклав на них кулак. Він запитав:
— Коли ти вирішив стати архітектором?
— У десять років.
— У такому ранньому віці люди не знають, чого вони хочуть. Ти брешеш.
— Невже?
— Не дивися на мене так! Можеш дивитися на щось інше? Чому ти вирішив стати архітектором?
— Тоді я цього не знав. Але це тому, що я ніколи не вірив у Бога.
— Припини, говори по суті.
— Тому що я люблю цю землю. Це все, що я люблю. Мені не подобаються форми предметів на цій землі. Я хочу їх змінити.
— Для кого?
— Для себе.
— Скільки тобі років?
— Двадцять два.
— Коли ти це почув?
— Я такого не чув.
— У двадцять два роки люди так не розмовляють. Ти ненормальний.
— Можливо.
— Це не комплімент.
— Я розумію.
— Родичів маєш?
— Ні.
— Працював під час навчання?
— Так.
— Де саме?
— На будовах.
— Скільки грошей у тебе залишилося?
— Сімнадцять доларів і тридцять центів.
— Коли приїхав до Нью-Йорка?
— Учора.
Камерон подивився на білу папку під його кулаком.
— Чорт тебе забирай, — він мовив лагідно. — Чорт тебе забирай! — раптом він заволав, нахиляючись уперед: — Я не просив тебе сюди приходити! Мені не потрібен кресляр! Тут нема що креслити! Я не маю вдосталь роботи для себе і своїх працівників, щоб їм не доводилося ходити по благодійний суп! Мені не потрібні дурнуваті ідеалісти, які помиратимуть тут із голоду! Я не хочу брати на себе відповідальність. Я її не просив. Ніколи не думав, що ще таке побачу. Я з цим покінчив. Я поклав цьому край багато років тому. Я абсолютно задоволений слинявими бовдурами, яких тут бачу, вони ніколи нічого не мали й не матимуть, і їм усе одно, що з них вийде. Це все, чого я хочу! Навіщо тобі було приходити сюди? Ти збираєшся себе занапастити, так? І я допоможу тобі в цьому. Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий. Занадто самовпевнений. Двадцять років тому я натовк би тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев'ятій.