— Сидіти тут допізна бозна скільки! Маю закінчити цю чортівню сьогодні ввечері! — він грюкнув по розкладених перед ним аркушах. — Поглянь! Щоб це закінчити, піде купа часу! Що мені робити?
— Це тому, що ти тут найкращий, Тіме, і ти їм потрібен.
— До біса це! У мене сьогодні побачення з Елен! Як я можу його відмінити? Утретє! Вона мені не повірить! Сама сказала минулого разу! Це кінець! Я йду до його вельможності Ґая і скажу йому, куди він має запхнути ці проекти і цю роботу! З мене досить!
— Зажди, — сказав Кітінґ, присуваючись до Тіма. — Зажди! Є інший варіант. Я закінчу їх замість тебе.
— Що?
— Я залишуся. Закінчу це. Не бійся. Ніхто не помітить різниці.
— Піте, справді?
— Атож. Я не маю що робити ввечері. Ти лише зачекай, поки всі розійдуться, потім утечеш.
— О Боже, Піте! — Дейвіс зітхнув, спокушаючись. — Але послухай, якщо хтось дізнається, мені клямка. Ти ще новачок для цієї роботи.
— Ніхто не дізнається.
— Піте, я не можу втратити роботу. Ти знаєш, що не можу. Елен і я, ми збираємося незабаром одружитися. Якщо щось станеться…
— Нічого не станеться…
По шостій Дейвіс крадькома вийшов із порожньої креслярні, а Кітінґ залишився за столом.
Схилившись під самотньою зеленою лампою, він побіжно оглянув спорожнілий простір трьох довгих кімнат, на диво тихих після денного галасу, і відчув, що володіє ними, що володітиме ними так само впевнено, як олівець рухається у його руці.
Закінчивши о пів на десяту креслення, юнак охайно поскладав їх на Дейвісовому столі і вийшов із контори. Він прямував вулицею, сяючи від приємного відчуття, наче після хорошого обіду. Несподівано його кольнуло усвідомлення власної самотності. Він повинен був поділитися цим сьогодні увечері. Але в нього нікого не було. Уперше він пошкодував, що в Нью-Йорку немає матері. Вона залишилася в Стентоні, очікуючи дня, коли він зможе прислати по неї. Він не мав куди йти ввечері, крім як до респектабельного маленького пансіону на Двадцять восьмій західній вулиці, де винаймав чисту, маленьку і душну кімнатку на третьому поверсі. У Нью-Йорку він познайомився з багатьма людьми, багатьма дівчатами, з однією навіть провів приємну ніч, хоч і не міг пригадати її імені; та нікого з них він не хотів бачити. І тут він згадав про Кетрін Гейлсі.
Він надіслав їй телеграму ввечері після випускного і відтоді забув про неї. Зараз він хотів її бачити, і це бажання охопило його сильно і раптово, щойно дівоче ім'я виринуло в пам'яті. Заскочив до автобуса, що прямував до Грінвіч-Віллідж, виліз нагору і, самотньо сидячи на передньому сидінні, кляв на всі заставки світлофори, коли на них спалахувало червоне світло. Так було завжди, коли йшлося про Кетрін, і він невиразно дивувався, що ж із ним коїться.
Він познайомився з Кетрін рік тому, в Бостоні, де вона жила зі своєю матір'ю-вдовою. Під час першої зустрічі вона видалася йому недалекою домосидою, без жодних привабливих рис, окрім чудової усмішки, якої було замало, щоб запрагнути побачити її знову. Наступного вечора він їй зателефонував. Серед безлічі дівчат, з якими він приятелював у студентські роки, вона була єдина, з ким він обмежився лише кількома цілунками. Він міг мати будь-яку дівчину і знав про це; він знав, що може мати Кетрін; він хотів її; вона любила його і просто зізнавалася у цьому, відкрито, без страху чи соромливості, нічого не просила, нічого не очікувала; а він цим чомусь не скористався. Він пишався дівчатами, з якими зустрічався тоді — найгарнішими, найпопулярнішими, найкраще вбраними, і його тішила заздрість однокурсників. Він соромився безтурботної неохайності Кетрін і того, що жоден інший хлопець не глянув би на неї двічі. Але він ніколи не був щасливіший, ніж тоді, коли брав її з собою на танці, влаштовані студентським братерством. Він переживав бурхливі закоханості, присягаючись, що не зможе жити без тієї чи тієї дівчини; іноді він не згадував про Кетрін тижнями і вона не нагадувала про себе. Але він завжди повертався до неї несподівано і незбагненно для себе, як і цього вечора.
Її мати, лагідна тендітна вчителька, померла минулої зими. Кетрін перебралася в Нью-Йорк до дядька. На деякі її листи Кітінґ відповідав одразу, на якісь — через кілька місяців. Вона ж завжди відповідала негайно і ніколи не писала протягом його затяжних мовчанок, терпляче очікуючи звістки. Він відчував, що ніщо не може її замінити. Уже в Нью-Йорку, де до дівчини можна було приїхати автобусом чи зателефонувати, він не згадав про неї жодного разу протягом місяця.