— Як мило з твого боку!
— Але ж, послухай, для мене насправді важливо не те, що ти робиш. А ти.
— Що саме про мене?
— Тільки те, що ти тут, у місті. Чи десь у світі. Не знаю. Тільки це.
— Знаєш, ти дурненька, Кеті. Твій метод просто жахливий.
— Мій — що?
— Твій метод. Не можна отак безсоромно казати чоловікові, що ти майже шаленієш від нього.
— Але це так.
— Ти не повинна цього казати. Чоловіки не цікавитимуться тобою.
— Я й не хочу, щоб мною цікавилися чоловіки.
— Але ж мені ти хочеш подобатися?
— А хіба я тобі не подобаюся?
— Подобаєшся, — сказав він, притискаючи її до себе. — Страшенно. Я ще більший дурень, аніж ти.
— Тоді все гаразд, — сказала вона, пестячи пальцями його волосся, — правда?
— Завжди все гаразд, і це дуже дивно… Але, послухай, я хочу розповісти тобі про свої справи, бо це важливо.
— Пітере, насправді мені дуже цікаво.
— Добре, ти знаєш, що я працюю у Франкона і Геєра й… О чорт, ти навіть не розумієш, що це таке!
— Ні, розумію. Я знайшла інформацію у довіднику «Хто є хто в архітектурі». Там про них пишуть дуже приємні речі. А ще я запитала в дядька. Він сказав, що вони найкращі.
— Можна закластися, що так воно і є. Франкон — найвидатніший архітектор у Нью-Йорку. В усій країні, а можливо, у світі. Він збудував сімнадцять хмарочосів, вісім соборів, шість залізничних вокзалів і бозна-що іще… Звісно ж, ти знаєш, що він старий дурень і пихатий шахрай, який правдами й неправдами торує свій шлях, і… — Він замовк, роззявивши рота і вирячившись на неї. Він не збирався цього казати. Раніше він навіть не дозволяв собі так думати.
Вона спокійно на нього дивилася.
— Що? — запитала вона. — І?..
— Добре… і… — він затнувся, розуміючи, що не може говорити інакше, тільки не з нею, — і це те, що я насправді думаю про нього. Я зовсім його не поважаю. Але я з радістю працюю у нього. Розумієш?
— Атож, — тихо мовила вона. — Ти амбітний, Пітере.
— Ти не зневажаєш мене за це?
— Ні. Це те, чого ти хотів.
— Звісно, це те, чого я хотів. Насправді усе не так уже й погано. Це величезна фірма, найкраща у місті. Я непогано працюю, і Франкон дуже задоволений мною. Я просуваюся вперед. Думаю, що, врешті-решт, зможу обійняти там будь-яку посаду, яку захочу… Саме сьогодні я зробив завдання замість іншого, і він навіть не підозрює, що незабаром у ньому не буде потреби, бо… Кеті! Що це я таке кажу?
— Усе гаразд, любий. Я розумію.
— Якби розуміла, ти насварила б мене так, як я на це заслуговую, і веліла б мені замовкнути.
— Ні, Пітере. Я не хочу тебе змінювати. Я кохаю тебе, Пітере.
— Хай Бог тобі помагає!
— Я знаю.
— Ти знаєш що? І ти говориш про це таким тоном? Ніби: «Привіт, який чудовий вечір!».
— Чому б і ні? Ти чимось незадоволений? Я ж кохаю тебе.
— Ні, не хвилюйся про це! Ніколи не хвилюйся про це!.. Кеті!.. Я ніколи не покохаю іншої…
— Я знаю.
Він притискав її до себе, боячись, що її невагоме маленьке тіло може розтанути. Він не знав, чому її присутність змушує його сповідатися у тому, в чому він не зізнавався навіть собі. Він не знав, чому радість від перемоги, з якою він прийшов поділитися, зблякла. Але це не мало значення. Він мав своєрідне відчуття свободи — її присутність завжди звільняла його від тягаря, якого він не міг визначити, — він був сам і він був собою. Усе, що зараз було для нього важливо — відчувати під рукою її шорстку бавовняну сорочку.
Потім запитав про її життя в Нью-Йорку, і вона заходилася жваво розповідати про свого дядька.
— Він чудовий, Пітере. Він насправді чудовий! Він доволі бідний, але взяв мене до себе і навіть звільнив свою студію, щоб влаштувати для мене місце, а тепер змушений працювати тут, у вітальні. Ти маєш із ним познайомитися, Пітере. Зараз він виступає з лекціями, але ти познайомишся з ним, коли він повернеться.
— Звісно, залюбки.
— Ти знаєш, я хотіла піти на роботу і заробляти на себе, але він не дозволив. «Моя люба дитинко, — сказав він, — не в сімнадцять років. Ти ж не хочеш, щоб я соромився самого себе? Я не прихильник дитячої праці». Смішна думка, правда ж? У нього багато дотепних думок — я не все розумію, але кажуть, що він видатна людина. Отже, він так усе подав, наче я роблю йому послугу, дозволяючи утримувати мене, і думаю, що це справді дуже люб'язно з його боку.
— Що ж ти робиш цілими днями?
— Нічого особливого. Читаю книжки. З архітектури. Дядько має тонни книжок з архітектури. А коли він тут, я друкую лекції для нього. Насправді я думаю, йому не подобається, що я це роблю, він волів би мати друкарку, яка в нього була раніше, але мені подобається, і він дозволяє. А ще він платить мені її зарплатню. Я не хочу брати грошей, але він наполягає.