— А ви теж так вчинили?
— Ти самовпевнений виродок! Ти думаєш, я сказав, що ти надто здібний? Як ти смієш порівнювати себе з… — Він замовкнув, бо побачив, що Рорк усміхається.
Побачивши це, він раптом усміхнувся у відповідь, і це було найболісніше видовище, яке Рорку будь-коли доводилося бачити.
— Ні, — сказав Камерон лагідно, — це не подіє, правда ж? Ні, не подіє… Добре, твоя правда. Ти такий здібний, як тобі і здається. Але я хочу поговорити з тобою. Я точно не знаю, як почати. Я втратив навички спілкування з людьми, схожими на тебе. Ти можеш зрозуміти?
— Я розумію. Гадаю, ви марнуєте свій час.
— Не грубіянь. Бо я зараз не можу бути грубим із тобою. Я хочу, щоб ти вислухав. Слухатимеш, не перебиваючи?
— Так. Пробачте. Я не хотів грубіянити.
— Бачиш, я останній з усіх людей, до яких ти повинен був прийти. Я кою злочин, затримуючи тебе тут. Хтось мусив би попередити тебе про мене. Я не зможу тобі допомогти. Я не зможу тебе відрадити. Я не можу навчити тебе здорового глузду. Натомість я підштовхну тебе вниз. Я тягнутиму тебе шляхом, яким ти йдеш зараз. Я силою змушу тебе залишатися тим, ким ти є, і зроблю тебе ще гіршим… Хіба не ясно? За місяць я не зможу тебе відпустити. Не впевнений, що й зараз можу зробити це. Тому не сперечайся зі мною і йди. Вибирайся, поки можеш.
— Але чи можу? Ви не думаєте, що для нас обох занадто пізно? Для мене стало пізно дванадцять років тому.
— Спробуй, Рорк. Спробуй хоча б один раз бути розважливим. Є чимало великих дядьків, які візьмуть тебе, вигнали тебе чи ні, якщо я попрошу. Вони можуть сміятися з мене у своїх промовах під час офіційних обідів, та вони крадуть у мене, коли їм заманеться, і вони знають, що я завжди впізнаю здібного кресляра. Я дам тобі листа до Ґая Франкона. Колись давно він працював на мене, дуже давно. Здається, я звільнив його. Та це не має значення. Іди до нього. Спершу тобі не подобатиметься, але ти звикнеш. І дякуватимеш мені через багато років.
— Навіщо ви усе це мені кажете? Це не те, що ви хочете зробити. Це не те, що ви зробили.
— Саме тому я й кажу! Бо це не те, що зробив я! Послухай, Рорк, є в тобі дещо таке, що мене лякає. Це не те, як ти працюєш; я не переймався б, якби ти був ексгібіціоністом, який вдається до ефектних трюків і витівок лише задля того, щоб привернути до себе увагу. Це хитрий спосіб — протистояти натовпу і веселити його, збираючи плату за вхід на виставу. Якби ти чинив так, я не переживав би. Але це не так. Ти любиш свою роботу. Боже тобі поможи, ти любиш її! І це прокляття. У тебе на чолі тавро, яке кожен із них може побачити. Ти любиш роботу, і вони це знають, і вони знають, що так упіймають тебе. Ти коли-небудь придивлявся до людей на вулицях? Ти не боїшся їх? Я боюся. Вони йдуть повз тебе, вони носять капелюхи і тримають торбинки. Але не в цьому їхня суть. Їхня суть у тому, щоб ненавидіти кожного, хто любить свою роботу. Бо тільки таких вони бояться. Не знаю чому. Ти відкриваєшся, Рорк, для усіх і кожного.
— Але я ніколи не помічаю людей на вулицях.
— Ти не помітив, що вони зробили зі мною?
— Я помітив лише, що ви їх не боїтеся. Чому ж ви переконуєте боятися мене?
— Ось чому я тебе вмовляю! — Камерон нахилився вперед, стиснувши кулаки. — Рорк, ти хочеш, щоб я це сказав? Ти жорстокий, правда? Гаразд, я скажу це: ти хочеш закінчити отак? Ти хочеш стати тим, ким став я?
Рорк підвівся і став навпроти країв світла на столі.
— Якщо, — сказав Рорк, — наприкінці життя я стану таким, який ви є сьогодні, у цій конторі, то сприйматиму це за честь, на яку ніколи не заслуговував.
— Сідай! — гримнув Камерон. — Мені не подобаються демонстрації!
Рорк роззирнувся, здивований тим, що стоїть. Сказав:
— Вибачте. Я не помітив, що стою.
— Добре, сідай. Слухай. Я розумію. Це дуже люб'язно із твого боку. Але ти не зрозумів. Я думав, що кілька днів тут вистачить, щоб викинути з твоєї голови поклоніння героям. Бачу, що ні. Ось він, кажеш ти собі, великий старий Камерон, шляхетний борець, мученик за програну справу! І ти залюбки помреш на барикадах зі мною та їстимеш у дешевих забігайлівках разом зі мною до кінця своїх днів. Я знаю, зараз, у твоїх поважних двадцять два роки, тобі це видається чистим і прекрасним. Але чи розумієш ти, що це означає? Тридцять років поразок — звучить прекрасно, так? Але ти знаєш, скільки днів у тридцяти роках? Ти знаєш, як минають ці дні, Рорк? Ти знаєш, як вони минають?