— Ви не хочете говорити про це.
— Так! Я не хочу говорити про це! Але я говоритиму. Я хочу, щоб ти почув. Я хочу, щоб ти розумів, що на тебе чекає. Настане час, коли ти дивитимешся на свої руки і хотітимеш узяти щось та розтрощити в них кожну кістку, бо вони глузуватимуть із тебе — що вони могли б зробити, якби ти дав їм такий шанс! Але ти не матимеш такої можливості, й ти зненавидиш власне тіло, тому що воно десь загубило свої руки. Настане час, коли якийсь водій автобуса вимагатиме з тебе десять центів за проїзд, але ти почуєш не це, — почуєш, що ти нікчема, що він сміється з тебе, що це написано в тебе на чолі — те, за що вони тебе ненавидять. Настане час, коли ти стоятимеш у кутку зали і слухатимеш якогось телепня на трибуні, який розповідає про споруди, про ту роботу, яку ти так любиш, і те, що він скаже, викличе в тебе надію, що зараз хтось підніметься і розчавить його двома пальцями; а потім почуєш, як йому аплодують, і ти захочеш кричати, бо не знатимеш, хто з вас справжній — ти чи вони, не знатимеш, чи це ти перебуваєш у приміщенні, переповненому порожніми черепами, чи хтось щойно вийняв мозок із твоєї голови, але ти промовчиш, бо звуки, на які ти здатен у тому приміщенні, більше не вважають мовою, але навіть якщо ти захочеш сказати щось, усе одно не скажеш, тому що тебе відсунуть убік, тебе, який не має що їм сказати про споруди! Це те, чого ти хочеш?
Рорк сидів нерухомо, тіні загострювали риси його обличчя — чорний клин на впалій щоці, видовжений чорний трикутник перерізав підборіддя, очі спрямовані на Камерона.
— Цього замало? — запитав Камерон. — Добре. Потім, одного дня, ти побачиш на аркуші паперу перед собою будинок, перед яким захочеш уклякнути; ти не віритимеш, що це твоє творіння, але саме ти це зробив; думатимеш, що земля прекрасна і повітря пахне весною, а ти любиш усіх людей, тому що зла у цьому світі не існує. І ти вийдеш зі свого будинку із цим кресленням, щоб звести дім, бо не матимеш жодного сумніву, що цей будинок захоче звести кожна людина, яка його побачить. Але далеко ти не зайдеш. Тому що біля дверей тебе зупинить працівник, який прийшов відімкнути газ. Ти будеш напівголодним, бо заощаджував гроші, щоб закінчити креслення, та однак мусив готувати якусь їжу, але не платив за газ… Але це ще дрібниці, можеш посміятися із цього. Та нарешті ти разом зі своїм кресленням опинишся в конторі й коритимеш себе за те, що твоє тіло забирає простір у іншого, і намагатимешся зіщулитися, щоб ніхто тебе не зауважив, а тільки чув твій благальний голос, твій голос, що лиже йому п'ятки; ти клястимеш себе за це, але не перейматимешся, тільки б він дозволив тобі звести будинок, ти не перейматимешся, ти прагнутимеш розрізати собі черево і показати йому нутрощі, бо, побачивши що там всередині, він дозволить тобі будувати. Але він скаже, що йому дуже прикро, та замовлення отримав Ґай Франкон. І ти підеш додому, і знаєш, що ти робитимеш там? Ти плакатимеш. Ти плакатимеш, як жінка, як пияк, як тварина. Ось твоє майбутнє, Говарде Рорк. Ти хочеш його?
— Так, — відповів Рорк.
Камерон опустив очі; потім його голова трохи похилилася вниз, іще трохи; його голова і далі повільно, рвучкими рухами опускалася, аж поки застигла; він сидів нерухомо, скоцюрбившись, впираючись руками в коліна.
— Говарде, — прошепотів Камерон. — Я ніколи й нікому цього не казав.
— Дякую вам, — відповів Рорк.
Після тривалої мовчанки Камерон підняв голову.
— Зараз іди додому, — мовив Камерон рівним голосом. — Ти забагато працював останнім часом. І в тебе попереду важкий день, — він показав на креслення заміського будинку. — Це все дуже добре, я хотів подивитися, на що ти здатен, але цього ще не досить для будівництва. Тобі доведеться переробити. Завтра я покажу тобі, що мені потрібно.
5
Рік праці у фірмі Франкона і Геєра зробив Кітінґа некоронованим королевичем. Досі ще кресляр, він став улюбленцем Франкона. Вони разом обідали — нечувана честь для працівника, і ходили спілкуватися з клієнтами. Замовникам, здається, подобалося бачити такого декоративного молодика в бюро архітектора.
Луціус Геєр мав набридливу звичку зненацька запитувати у Франкона: «Відколи у нас працює цей новачок?» — і вказував на працівника, який гарував у фірмі вже три роки. Одначе Геєр усіх здивував, запам'ятавши Кітінґове ім'я, і вітався з ним радісною усмішкою. Одного тоскного листопадового дня Кітінґ довгенько говорив із ним про старовинну порцеляну, Геєрове захоплення: він був власником знаменитої колекції, яку пристрасно збирав. Кітінґ виявив глибоке знання теми, хоча ніколи й не чув про старовинну порцеляну до попереднього вечора, який провів у громадській бібліотеці. Геєр був у захваті; ніхто в бюро не поділяв його захоплення, дехто навіть не помічав його присутності. Він зауважив партнерові: