— Оце так сміливість… Це рідкісна якість… Кажуть, що Мовсон помирав із голоду в своїй мансарді, коли місіс Стайвесент відкрила його. Як чудово мати можливість допомагати юним талантам.
— Так, це, мабуть, чудово, — погодилася місіс Данлоп.
— Якби я був багатий, — мрійливо мовив Кітінґ, — це стало б моїм захопленням: улаштовувати виставку для невідомого художника, фінансувати концерт молодого піаніста, замовляти будинок архітектору-початківцю…
— Знаєте що, містере Кітінґ, ми з чоловіком збираємося звести маленький будиночок на Лонґ-Айленді.
— Ох, справді? Дуже чарівно з вашого боку, місіс Данлоп, розповісти мені про це. Не гнівайтеся на мої слова, але ви ще така юна. Невже не розумієте, що я почну набридати вам, намагаючись зацікавити своєю фірмою? Чи ви в безпеці, бо вже обрали архітектора?
— Ні, я не в безпеці, — люб'язно відповіла місіс Данлоп, — і насправді такої небезпеки не боюся. Я чимало думала про фірму Франкона і Геєра протягом кількох останніх днів. І чула, що вони просто неймовірні.
— Що ж, дякую вам, місіс Данлоп.
— Містер Франкон — видатний архітектор.
— Авжеж.
— У чому річ?
— Пусте, нічого такого.
— Ні, скажіть, про що ви подумали?
— Ви і справді хочете, щоб я вам це сказав?
— Певно, що так.
— Гаразд, знаєте, Франкон — це тільки ім'я. Він узагалі не працюватиме над вашим будинком. Це одна з професійних таємниць, яку я не повинен розголошувати, та у вас є щось таке, що змушує мене бути відвертим. Усі найкращі будинки у нашому бюро проектує містер Штенґель.
— Хто?
— Клод Штенґель. Ви ніколи не чули цього імені, але ще почуєте, якщо в когось вистачить сміливості відкрити його. Бачите, він виконує всю роботу, він справжній геній за лаштунками, а Франкон ставить свій підпис на ескізі й отримує всі лаври. Так скрізь робиться.
— Але чому містер Штенґель терпить це?
— А що він може зробити? Ніхто не хоче дати йому змоги почати. Ви знаєте, які більшість людей: вони не зійдуть із проторованого шляху, заплатять утричі більше, лише б хизуватися відомою маркою. Сміливості їм бракує, місіс Данлоп, сміливості. Штенґель — це великий митець, але лише кілька проникливих осіб здатні це зрозуміти. Він готовий піти власним шляхом, якби знайшов якусь видатну персону, як-от місіс Стайвесент, яка дала б йому шанс.
— Справді? — сказала місіс Данлоп. — Як цікаво! Розкажіть мені більше про цього Штенґеля!
Він чимало розповів їй. Коли ж вони закінчили огляд праць Фрідеріка Мовсона, місіс Данлоп трусила Кітінґову руку і казала:
— Це так люб'язно, так надзвичайно люб'язно з вашого боку! А ви впевнені, що не матимете клопотів на роботі, якщо організуєте для мене зустріч із містером Штенґелем? Я не наважувалася запропонувати і це було так люб'язно, що ви не розсердилися на мене. Це так безкорисливо з вашого боку, і навіть більше, ніж будь-хто інший зробив би на вашому місці.
Коли Кітінґ підійшов до Штенґеля, переказавши запрошення на обід, той вислухав його без жодного слова. Потім струсонув головою і різко запитав:
— А тобі що з цього?
Кітінґ не встигнув нічого відповісти, як той зненацька здійняв назад голову.
— Ага, — сказав він, — ага, розумію.
Потім він схилився вперед, зневажливо стуливши губи:
— Добре. Я піду на цей обід.
Коли Штенґель звільнився з фірми «Франкон і Геєр», щоб відкрити власне бюро, і взявся до свого першого замовлення — будинок для Данлопів, Ґай Франкон зламав лінійку об край столу і заволав до Кітінґа:
— Падлюка! Мерзенна падлюка! Після всього, що я для нього зробив!
— А чого ти очікував? — запитав Кітінґ, розвалившись у низькому фотелі навпроти. — Таке життя.
— Але мене вражає, як цей маленький негідник довідався? Вихопив замовлення з-під нашого носа!
— Я ніколи йому не довіряв, — стенув плечима Кітінґ. — Людська натура…
Гіркота в його голосі була щира. Штенґель йому не лише не подякував, а й на прощання кинув: «Ти ще більший мерзотник, ніж я думав. Успіху! Колись ти станеш видатним архітектором».
Так Кітінґ отримав місце головного проектувальника у Франкона і Геєра.
Франкон відзначив цю подію маленькою, скромною оргією в одному із тихих дорогих ресторанів. «За кілька років, — повторював він, — за кілька років ти побачиш, що станеться, Піте… Ти хороший хлопчик і подобаєшся мені, тому я тобі допомагатиму… Хіба ж я тобі не допомагаю?.. Ти далеко підеш, Піте… за кілька років…»
— У тебе краватка перекрутилася, — сухо сказав Кітінґ, — і ти розливаєш бренді на камізельку.