Жодне із цих пояснень не було достатньо очевидним, але причини нікого особливо не цікавили. Справа була проста: одна людина проти всіх. Він не мав права на причину.
Будинок для бідних, зведений заради благодійності. Збудований після десяти тисяч років, протягом яких людям втовкмачували, що благодійність і самопожертва є безперечним абсолютом, наріжним каменем чеснот, найвищим ідеалом. Десять тисяч років людям твердили про служіння та жертовність: жертовність — це основний закон життя; служи іншим і тобі будуть служити, чави — і тебе розчавлять; жертовність шляхетна — роби все, що можеш; із одного чи з іншого боку, але служи і жертвуй — служи, і служи, і служи…
І проти цього — одна людина, яка не захотіла ні служити, ні керувати. Отже, вчинила єдиний непрощенний злочин.
Це був сенсаційний скандал, здійнявся несамовитий галас і звичний вибух праведного гніву людей, притаманний будь-якому самосуду. Але цього разу додалося ще і запекле особисте обурення кожної людини, яка про це говорила.
«Він просто еґо-маніяк, позбавлений будь-якого уявлення про моральність», — казала світська жінка, вдягаючись, щоб іти на благодійний базар; вона не наважувалася навіть припустити, які б засоби самовираження залишилися б у неї і чим вона вихвалялася би перед друзями, якби благодійність не була чеснотою, що вибачає все;
— казав соціальний працівник, який не знайшов мети в житті й не міг виробити жодної мети, тому що душа його була стерильна, зате він купався у чеснотах і користувався незаслуженою повагою завдяки тому, що колупався пальцями у чужих ранах;
— казав письменник, якому нічого було б сказати, якби від нього забрали теми служіння і жертовності, але який скиглив перед тисячами уважних прихильників про те, як сильно він любить їх, натомість благаючи бодай трохи полюбити за це і його;
— казала журналістка, яка щойно придбала заміський будинок завдяки тому, що так трепетно писала про маленьких людей;
— казали всі ті маленькі люди, які хотіли чути про любов, велику любов, сліпу любов, любов, що охоплює всіх, усе пробачає і все дозволяє;
— казали всі вторинні люди, які не вміли існувати інакше, ніж паразитуючи на душах інших.
Еллсворт Тухі залишався осторонь, спостерігав, прислухався і посміхався.
Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба втішали на вечерях і коктейльних вечірках; до них ставилися з ніжною, уважною турботою, як до людей, які пережили катастрофу. Вони розповідали, що не можуть зрозуміти Роркових мотивів, і жадали правосуддя.
Пітер Кітінґ ніде не з'являвся. Він відмовився зустрічатися з пресою. Він відмовлявся бачитися з будь-ким. Але він написав заяву про те, що вважає Рорка невинним. У його заяві містилося два цікавих речення, останніх: «Дайте йому, будь ласка, спокій. Чому ви не можете дати йому чистий спокій?».
Перед хмарочосом Корда відбувалися пікети Ради американських будівельників. Це було безглуздо, адже Роркове бюро стояло порожнє. Усі замовлення, що з ними він мав почати працювати, було скасовано.
Панувала солідарність. Світська дівчина під час педикюру; домогосподарка, яка купувала моркву з вуличної ятки; бухгалтер, який хотів стати піаністом, але виправдовував себе тим, що мусить поставити на ноги сестру; бізнесмен, який ненавидів свій бізнес; робітник, який ненавидів свою ненависть; інтелектуал, який ненавидів усіх, — усі об'єдналися як брати, у розкоші загального гніву, що виліковував від нудьги і відволікав від власних проблем; а вони ж доволі добре знали, яке це благословення відволіктися від власних проблем. Читачі були одностайні. Преса була одностайна.
Ґейл Вайненд пішов проти течії.
— Ґейле! — видихнув Алва Скаретт. — Ми не можемо захищати підривника!
— Алво, стули пельку, поки я не вибив тобі зубів.
Ґейл Вайненд стояв посеред кабінету, відкинувши голову назад, сповнений бажання жити, як тоді, коли стояв колись уночі на причалі, вдивляючись у вогні міста.
«В огидному завиванні довкола, — йшлося у передовиці „Знамена“, підписаній Ґейлом Вайнендом, — ніхто, здається, не пам'ятає, що Говард Рорк здався зі своєї власної волі. Якщо він підірвав цю будівлю — навіщо залишався на місці події, очікуючи, коли тебе заарештують? Але ми не чекаємо, щоб дізнатися про його мотиви. Ми засудили його без попереднього слухання. Ми хочемо, щоб він був винним. Нас тішить ця справа. Усе те, що ви чуєте навколо, — це не обурення, це зловтіха. Кожен неосвічений маніяк, кожен нікчемний ідіот, який коїть потворні вбивства, знаходить у нас співчуття й армію гуманних захисників. Зате геній винний за визначенням. Вважають очевидним, що жахливо несправедливо осуджувати людину лише за те, що вона слабка і нікчемна. До якого ступеня аморальності має впасти суспільство, що засуджує людину лише за те, що вона сильна і велика? Одначе саме такий моральний клімат нашого століття — століття посередностей».