«Позиція Вайнендової преси, — написала спокійна, консервативна газета, — незрозуміла і ганебна».
Наклад «Знамена» щотижня дедалі стрімкіше зменшувався, нагадуючи падіння кабіни ліфта. Наклейки і значки з написом «Ми не читаємо Вайненда» з'являлися на стінах, дошках оголошень у метро, на лобовому склі автомобілів та вилогах пальт. Випуски кінохроніки Вайненда освистували в кінотеатрах. «Знамено» зникло з кіосків; розповсюджувачі газет ховали «Знамено» під прилавком і неохоче діставали лише на вимогу. Ґрунт підготували, опори підпиляли вже давно; випадок із Кортландтом дав останній поштовх.
У вирі обурення проти Ґейла Вайненда про Рорка майже забули. Найлютіші протести сипалися на Вайненда від його власних читачів: жіночих клубів, духовенства, матерів, дрібних торговців. Алву Скаррета утримували якнайдалі від кімнати, де щодня вивантажували кошики листів до редактора; він почав читати ці листи — але його друзі з числа працівників запобігли повторенню, боячись, що в нього станеться серцевий напад.
Журналісти «Знамена» працювали мовчки. Більше не було ані скрадливих поглядів, ані пошепки мовлених лайливих слів, ані пліток у туалетах. Кілька осіб звільнилися. Решта працювали далі — повільно, неохоче, мов люди, які пристібають ремені безпеки в очікуванні неминучого зіткнення.
Ґейл Вайненд зауважив уповільнений темп у всьому, що відбувається навколо нього. Коли він входив до редакції «Знамена», його працівники ціпеніли; коли він кивав їм, їхні вітання запізнювалася на секунду; коли він обертався, то бачив, що вони дивляться йому вслід. «Так, містере Вайненд», що завжди лунало у відповідь на його накази без паузи між останнім звуком його голосу і першим звуком відповіді, зараз припізнювалося, і ця пауза ставала відчутнішою, тому відповідь лунала як речення зі знаком питання, поставленим не наприкінці нього, а на початку.
«Один маленький голос» мовчав про випадок із Кортландтом. Вайненд викликав Тухі до свого кабінету наступного дня після вибуху і сказав:
— Послухайте, ви. Жодного слова у вашій колонці. Ясно? Те, що ви робите і про що верещите на стороні, мене не обходить — поки що. Але якщо ви галасуватимете забагато, я з вами розберуся, коли все закінчиться.
— Так, містере Вайненд.
— І поки існує ваша колонка, ви глухий, німий і сліпий. Ви ніколи не чули про жоден вибух. Ви ніколи не чули про людину на ім'я Рорк. Ви навіть не знаєте, що таке Кортландт. Поки працюєте в цій будівлі.
— Так, містере Вайненд.
— І не потрапляйте мені на очі надто часто.
— Так, містере Вайненд.
Адвокат Вайненда, його давній друг, який працював для нього протягом багатьох років, намагався зупинити його:
— Ґейле, у чому річ? Ти поводишся, наче дитина. Наче молодий-зелений початківець. Опануй себе, чоловіче.
— Стули пельку, — огризнувся Вайненд.
— Ґейле, ти… ти був найуспішнішим видавцем на світі. Хіба я повинен говорити очевидне? Непопулярні справи — небезпечний бізнес для будь-кого. А для популярної газети — це самогубство.
— Якщо ти не стулиш пельку, то підеш збирати речі, і я знайду собі іншого неперебірливого адвокатика.
Вайненд почав сперечатися про цей випадок із впливовими людьми, з якими зустрічався на ділових ланчах та вечерях. Він ніколи не сперечався на жодну тему; він ніколи не просив. Він просто повідомляв остаточне рішення шанобливим слухачам. Тепер слухачів не було. Він зіткнувся з байдужою мовчанкою, сумішшю нудьги й обурення. Люди, які дослухалися до кожного його слова на теми біржових операцій, нерухомості, реклами, політики, не виявляли жодного зацікавлення його думками про мистецтво, велич або абстрактне правосуддя.