Тухі зітхнув:
— Твоя правда, Ґасе.
14
— Як це мило з вашого боку, містере Тухі, — смиренно мовила місіс Кітінґ. — Я втішена, що ви прийшли. Не знаю, що робити з Піті. Він не хоче нікого бачити. Не ходить на роботу. Я налякана, містере Тухі. Вибачте мені, я не повинна скаржитися. Можливо, ви здатні допомогти йому, підбадьорити. Він дуже високої думки про вас, містере Тухі.
— Так, я спробую. Де він?
— Сюди, будь ласка. До його кімнати. Сюди, містере Тухі.
Це був неочікуваний візит. Тухі не приходив сюди кілька років. Місіс Кітінґ почувала вдячність. Вона провела його коридором і відчинила двері не постукавши, побоюючись називати відвідувача, побоюючись, що син відмовиться. Вона бадьоро сказала:
— Поглянь, Пітере, якого я привела до тебе гостя!
Кітінґ підвів голову. Він сидів за захаращеним столом, зігнувшись під невеличкою лампою, що давала мало світла; він розв'язував кросворд, видертий із газети. На столі стояла склянка з-під томатного соку із засохлими червоними рештками на внутрішніх стінках, коробка з головоломками, колода карт і Біблія.
— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, усміхаючись. Він нахилився вперед, щоб встати, але на півдорозі забув про свій намір.
Місіс Кітінґ, побачивши його усмішку, квапливо відступила і полегшено зачинила двері.
Його вуста застигли, так достоту й не перетворившись на усмішку. Це був інстинкт пам'яті. Потім він пригадав чимало такого, чого намагався не розуміти.
— Привіт, Еллсворте, — безпорадно повторив він.
Тухі стояв перед ним, зацікавлено розглядаючи кімнату і стіл.
— Дуже зворушливо, Пітере, — сказав він. — Дуже зворушливо. Я впевнений, що він це оцінив би, якби побачив.
— Хто?
— Ти не надто балакучий останнім часом, так, Пітере? Не дуже товариський?
— Еллсворте, я хотів тебе побачити. Хотів поговорити з тобою.
Тухі взявся за спинку стільця, підняв його, широким розмашистим круговим рухом присунув до столу і сів.
— Добре, для цього я і прийшов сюди, — сказав він. — Почути, що ти скажеш.
Кітінґ мовчав.
— Ну?
— Не думай, Еллсворте, що я не хотів тебе бачити. Це лише тому, що… те, що я сказав матері нікого не впускати… це через журналістів. Вони не дають мені спокою.
— Боже мій, Пітере, як усе змінилося! Я пам'ятаю час, коли тебе неможливо було відірвати від журналістів.
— Еллсворте, у мене не залишилося почуття гумору. Взагалі.
— Тобі пощастило. Інакше ти помер би зо сміху.
— Я так втомився, Еллсворте… Я радий, що ти прийшов.
Світло відбивалося від окулярів Тухі, й Кітінґ не міг бачити його очей, лише два скляні кола з металевим відливом, наче мертві фари автомобіля, в яких відбивається світло транспорту, що наближається звіддаля.
— Думаєш, тобі це минеться? — запитав Тухі.
— Що?
— Акт відлюдництва. Велика покута. Лояльна мовчанка.
— Еллсворте, що з тобою?
— Отже, він не винен, так? Отже, ти хочеш, щоб ми дали йому спокій, так?
Кітінґові плечі поворухнулися — більше від наміру, а не від реальної спроби сісти прямо, хоча намір таки був, і його щелепа ворухнулася, щоб запитати:
— Чого тобі треба?
— Всю правду.
— Навіщо?
— Хочеш, щоб я тобі допоміг? Хочеш виправдатися, Пітере? Я міг би, ти знаєш, міг би навести тобі тридцять три причини, й усі шляхетні, ти проковтнув би будь-яку з них. Але я не хочу полегшувати тобі життя. Тому я просто скажу тобі правду: потрібно засадити його за ґрати, твого героя, твого ідола, твого великодушного приятеля, твого ангела-охоронця!
— Я не маю що тобі сказати, Еллсворте.
— Поки ти божеволієш від страху через останню свою витівку, ти краще спробував би зрозуміти, що не тобі тягатися зі мною. Ти говоритимеш, якщо я захочу, щоб ти говорив, а я не маю настрою гайнувати час. Хто спроектував Кортландт?
— Я.
— Ти знаєш, що я — експерт із архітектури?
— Це я спроектував Кортландт.