Ми лише мріяли і писали про це. Ти продемонстрував це на практиці. Усі філософи, починаючи із Платона, повинні тобі дякувати. Ось він, філософський камінь — здатний перетворити золото на свинець. Я мусив би радіти, але я людина, тому нічого не можу вдіяти, я не радію, мені лише бридко. Інші, Платон та інші, вони насправді вірили, що свинець можна перетворити на золото. Я знав істину від самого початку. Я був чесний із собою, Пітере, і це найважчий різновид чесності. Такий, від якого всі намагаються втекти за будь-яку ціну. Я вже не обвинувачую тебе, Пітере, у такому важко зізнатися.
Він утомлено сів, тримаючи аркуш паперу обома руками, і продовжив говорити:
— Якщо хочеш зрозуміти, як це важко, я тобі розповім: я хочу спалити цей папір. Зробити те, чого прагнеш і ти. Особливої заслуги в цьому бажанні немає, оскільки я знаю, що завтра надішлю це прокуророві округу. Рорк ніколи про це не дізнається — а якби й дізнався, йому це не допомогло б, — але якщо бути чесним, якоїсь миті я хотів спалити цей папірець.
Він акуратно склав аркуш і поклав його до кишені. Кітінґ стежив за його рухами, повертаючи голову, наче кошеня, що стежить за м'ячиком на шворці.
— Ти огидний мені, — повторив Тухі. — Господи, який же ти бридкий зі своїми лицемірними сентиментами! Ти тягнешся за мною, мимриш те, чого я тебе навчив, і отримуєш із цього зиск — але не маєш гідності зізнатися собі у тому, що робиш. Ти зеленішаєш від страху, коли стикаєшся із правдою. Гадаю, це закладено в тобі природою і це моя головна зброя, — але, о Господи, як я втомився від цього. Я повинен принаймні на мить звільнитися від тебе. Усе своє життя я повинен удавати — заради таких нікчемних посередностей, як ти. Щоб захистити ваші почуття, ваші настрої, вашу совість і спокій розуму, що ви його не маєте. Ось ціна, яку я сплачую за те, чого прагну, — але принаймні я знаю, що повинен заплатити. І в мене немає жодних ілюзій про ціну і те, що я набуду.
— Чого ти… хочеш… Еллсворте?
— Влади, Піте.
У квартирі нагорі почулися кроки, хтось весело підстрибнув чотири чи п'ять разів. Люстра задзеленчала, й Кітінґ покірно глянув угору. Потім знову звернув погляд на Тухі. Тухі байдужо посміхався.
— Ти… завжди казав… — хрипло почав Кітінґ і затнувся.
— Я завжди казав саме це. Очевидно, точно й відкрито. Не моя вина, якщо ти не розчув. Звісно, ти міг. Ти не хотів. І це навіть безпечніше для мене, ніж глухота. Я казав, що маю намір керувати. Як і мої духовні попередники. Але мені пощастило більше за них. Я успадкував плоди їхніх зусиль і стану єдиним, хто побачить здійснення великої мрії. Сьогодні я вже бачу це. Я впізнаю її. Мені це не подобається. Я й не очікував, що сподобається. Задоволення — це не моя доля. Я отримуватиму стільки задоволення, скільки дозволять мої можливості. Я керуватиму.
— Ким?
— Вами. Світом. Усе залежить лише від виявлених важелів. Навчившись керувати однією людською душею, можна робити це з іншими людьми. Ідеться про душу, Пітере, про те, щоб здобувати душі. Не батогом чи мечем, не вогнем і не зброєю. Ось чому цезарі, аттили, наполеони були дурнями і не втримали влади. Ми залишимося. Душа, Пітере, є тим, чого не можна контролювати, її потрібно зламати. Вбий у неї клин, поклади на нього пальці — й людина твоя. Тобі не потрібна нагайка — людина сама принесе її тобі та попросить відшмагати. Увімкни в людині зворотний хід — і її власний механізм працюватиме для тебе. Використай його проти неї.
Хочеш знати, як це робиться? Послухай, чи я колись брехав тобі? Якщо ти не слухав цього протягом усіх цих років, бо не хотів чути, це твоя провина, а не моя. Є багато способів. Ось один із них. Змусь людину почуватися нікчемною. Змусь її почуватися винною. Знищ її бажання та її порядність. Це важко. Навіть найгірші з вас у свій власний перекручений спосіб шукають ідеал. Убий цілісність внутрішнім підкупом. Використай її проти особистості. Скеруй його на знищення цілісності. Проповідуй альтруїзм. Скажи, що людина повинна жити для інших. Скажи, що альтруїзм — це ідеал. Ніхто з них не досягнув цього, і ніхто не досягне. Кожен життєвий інстинкт повстає проти цього. Але хіба ти не бачиш, чого ми цим досягаємо? Людина усвідомлює, що не здатна на те, що сама вважає найвищою чеснотою — і це викликає в ній почуття провини, гріха, власної марності. Оскільки найвищий ідеал недосяжний, людина поступово відмовляється від усіх ідеалів, усіх прагнень, від почуття власної цінності. Вона відчуває себе зобов'язаною проповідувати те, чого не робить сама. Але не можна бути хорошим на половину або майже чесним. Збереження порядності — це важка битва. Навіщо зберігати, що вже почало псуватися? Душа людини втрачає почуття самоповаги. І вона — твоя. Вона підкорятиметься. Вона з радістю підкорятиметься, тому що не може довіряти собі, вона не має певності, почувається нечистою. Це один зі способів.