Протягом цих двох років Камерон інколи тижнями не з'являвся в бюро, Рорк не заставав його вдома і не знав, що сталося, але міг лише чекати, сподіваючись на благополучне шефове повернення. Згодом Камерон втратив навіть почуття сорому за свою агонію і приходив у бюро, хитаючись, нікого не впізнаючи; сильно п'яний, він хизувався цим у стінах єдиного місця на землі, яке поважав.
Рорк навчився спокійно заявляти своєму домовласникові, що не зможе заплатити за черговий тиждень; домовласник його боявся і не наполягав. Пітер Кітінґ якось дізнався про це, як він завжди дізнавався про все, що хотів знати. Одного вечора він прийшов до Роркової холодної кімнати і, не скидаючи пальта, сів на стілець. Витягнув гаманець, дістав п'ять десятидоларових купюр і простягнув їх Роркові.
— Говарде, тобі вони потрібні. Я знаю, що потрібні. Не заперечуй. Колись повернеш мені.
Рорк здивовано зиркнув на нього і взяв гроші:
— Так, потрібні. Дякую, Пітере.
А потім Кітінґ сказав:
— Що ти на біса робиш, занапащаючи себе у старого Камерона? Навіщо ти так живеш? Кидай це, Говарде, і переходь до нас. Мені варто лише сказати, Франкон зрадіє. Для початку ми дамо тобі шістдесят на тиждень.
Рорк витягнув гроші з кишені та простягнув їх Кітінґу.
— О, заради Бога, Говарде… Я не хотів тебе образити.
— Я теж.
— Будь ласка, Говарде, залиш собі гроші.
— Добраніч, Пітере.
Рорк пригадав це, коли Камерон зайшов до креслярні з листом від Трастової фінансової компанії у руці. Він мовчки дав листа Роркові, повернувся і пішов до свого кабінету. Рорк прочитав листа і пішов услід за шефом. Щоразу, коли вони втрачали чергове замовлення, Рорк знав, що Камерон хотів бачити його у своєму кабінеті, не розмовляти про невдачу, а просто бачити, говорити на інші теми, повертаючи собі спокій.
На Камероновому столі Рорк зауважив примірник нью-йоркського «Знамена».
Це була провідна газета знаменитого концерну Вайненда, видання, що він його очікував побачити на кухні, в перукарні, у третьосортній вітальні, у метро; будь-де, лише не в кабінеті Камерона. Камерон простежив за його поглядом і вишкірився.
— Узяв зранку, дорогою сюди. Смішно, так? Я ж не знав, що ми… отримаємо сьогодні цього листа. І все ж вони дуже гармонійно поєднуються — ця газета і цей лист. Не знаю, що змусило мене купити її. Певний символізм, я думаю. Поглянь на це, Говарде. Це цікаво.
Рорк погортав газету. На першій шпальті була фотографія матері-одиначки з пухкими блискучими губами, яка застрілила свого коханця; під фотографією починалася її біографія і докладний звіт про судовий процес. На інших сторінках — кампанії проти комунальних підприємств, щоденний гороскоп, уривки церковних проповідей, поради для юних наречених, світлини дівчат із гарними ніжками, поради як утримати чоловіка, дитячий конкурс, вірш про те, що мити посуд шляхетніше, ніж писати симфонію, стаття про те, що жінка, яка народила дитину, автоматично стає святою.
— Оце, Говарде, відповідь нам. Відповідь тобі та мені — ця газетка, те, що вона існує та її люблять. Ти можеш із цим боротися? Ти знаєш слова, які почують і зрозуміють читачі оцього? Вони не мусили надсилати нам листа. Вони мусили надіслати нам примірник Вайнендового «Знамена». Це було б простіше і зрозуміліше. А ти знаєш, що за кілька років цей неймовірний покидьок, Ґейл Вайненд, правитиме світом? Це буде прекрасний світ. І можливо, він має рацію.
Камерон тримав газету у випростаній руці, зважуючи її на долоні.
— Дати їм те, що вони хочуть, Говарде, і дозволити обожнювати за те, що ти лижеш їм п'ятки — або… або що? Який сенс?.. Тільки це не має значення, нічого не має значення, навіть те, що це більше не має значення для мене…
Потім він поглянув на Рорка і додав:
— Якби ж я міг протриматися, щоб поставити тебе на ноги, Говарде…
— Не треба про це.
— Я хочу про це говорити… Говарде, наступної весни виповниться три роки, відколи ти тут. Здається, минуло значно більше часу. Чи навчив я тебе чогось? Я скажу тобі: я навчив тебе багато чого і нічого. Ніхто не може нічого тебе навчити, принаймні — не твою внутрішню сутність. Те, що ти робиш — це твоє, не моє, я можу лише навчити тебе робити це краще. Я можу дати тобі засоби, але мета — мета твоя власна. Ти не станеш маленьким слухняним школяриком, що будує анемічні дрібнички у ранньому якобінському чи пізньому камеронівському стилі. Ти станеш… якби ж я міг дожити, щоб побачити це!
— Доживете і побачите. І ви це знаєте.
Камерон стояв, споглядаючи голі стіни свого кабінету, білий стос рахунків на столі, брудні краплі дощу, що повільно струменіли шибами.