Кітінґ підняв голову. В його голосі лунало передчуття жаху; він іще не був переляканим, але відлунював жахом, що прийде наступної години:
— Еллсворте, не йди.
Тухі став над ним і лагідно засміявся:
— Ось і відповідь, Пітере. Ось мій доказ. Ти знаєш, хто я такий, ти знаєш, що я з тобою зробив, у тебе не залишилося жодних ілюзій стосовно моєї доброчесності. Але ти не можеш мене покинути і ніколи не зможеш. Ти підкорився мені в ім'я ідеалів. Ти підкорятимешся мені без ідеалів. Бо це все, на що ти здатен… Добраніч, Пітере.
15
«Це прецедент. Наше ставлення покаже нашу суть. В особі Говарда Рорка ми повинні розчавити сили егоїзму й антисоціального індивідуалізму — прокляття сучасного світу, — бо вони наочно явили нам свої наслідки. Як уже згадувалося на початку цієї статті, окружний прокурор уже має докази — поки що ми не можемо їх оприлюднити, — що безперечно підтверджують провину Рорка. Ми, громада, вимагаємо справедливого покарання».
Це з'явилося в колонці «Один маленький голос» наприкінці травня. Ґейл Вайненд прочитав це в машині, їдучи з аеропорту додому. Він літав до Чикаґо, сподіваючись відновити контракт на три мільйони доларів, що його відмовилася продовжувати провідна рекламна агенція країни. Два дні відчайдушних зусиль виявилися марними; Вайненд втратив рекламодавця. Вийшовши з літака в Нью-Йорку, він купив місцеві газети. Автомобіль, що мав відвезти його до заміського будинку, вже чекав на нього. А потім він прочитав «Один маленький голос».
На мить Вайненд навіть засумнівався, яку газету тримає в руках, і глянув на назву. Але це було «Знамено», і статтю було надруковано однією колонкою, на першій шпальті.
Він нахилився до водія і наказав їхати в редакцію. Він тримав розгорнуту газету на колінах, аж поки автомобіль зупинився біля «Знамена».
Щойно увійшовши, він одразу дещо помітив. В очах двох журналістів, які вийшли з ліфта у вестибюлі; в позі ліфтера, який насилу поборов бажання обернутися і витріщитися на нього; у раптовому закам'янінні людей у його приймальні, в зупинці тріскотіння друкарської машинки на столі однієї із секретарок, у здійнятій і застиглій в повітрі руці другої — він зауважив очікування. Він зрозумів, що наслідки неймовірної події розуміє кожна людина в редакції.
Він уперше відчув невиразне сум'яття; тому що це очікування містило також сумнів стосовно результатів сутички між ним та Еллсвортом Тухі.
Але він не мав часу аналізувати власну реакцію. Він не міг дозволити собі звертати увагу на щось, окрім відчуття напруги, тиску на кістки обличчя, зуби, щоки та хрящі носа, — і він знав, що повинен стримати цю напругу, полегшити її, втамувати.
Ні з ким не привітавшись, він увійшов до свого кабінету. На стільці перед його столом сидів Алва Скаррет. Він мав брудну білу пов'язку на горлі, а його щоки пашіли. Вайненд зупинився посеред кімнати. Люди у приймальні полегшено зітхнули. Вайненд видавався спокійним, але Алва Скаррет знав, що це не так.
— Ґейле, мене тут не було, — витиснув він із себе надтріснутим шепотом, що й голосом було важко назвати. — Мене не було тут два дні. У мене ларингіт, Ґейле. Запитай у мого лікаря. Я щойно встав із ліжка, поглянь на мене, у мене температура під сорок, лихоманка, лікар мені забороняв, але я… підвівся, тобто, Ґейле, мене тут не було, мене не було!
Він не був упевненим, чи Вайненд його чує. Але Вайненд дозволив йому закінчити, потім вдав, що слухає, наче звуки долітали до нього із запізненням. Після паузи Вайненд запитав:
— Хто відповідав за випуск?
— Це… це були Ейлієн і Фалк.
— Звільни Гардінґа, Ейлієна, Фалка і Тухі. Дай відкупного Гардінґові за порушення контракту. Але не Тухі. Щоб за п'ятнадцять хвилин їх тут не було.
Гардінґ був випусковим редактором, Фалк — коректором, Ейлієн відповідав за реалізацію і верстку; всі працювали в «Знамені» понад десять років. Скаррет наче почув повідомлення про імпічмент президента, знищення Нью-Йорка метеоритом і затоплення Каліфорнії Тихим океаном.
— Ґейле! — закричав він. — Ми не можемо!
— Іди геть!
Скаррет вийшов.
Вайненд натиснув кнопку селектора і сказав у відповідь на тремтячий голос секретарки:
— Нікого до мене не впускати.
— Так, містере Вайненд.
Він натиснув іншу кнопку і наказав відповідальному за продаж: