— Вилучи із продажу весь наклад.
— Містере Вайненд, занадто пізно! Більша частина вже…
— Вилучи!
— Так, містере Вайненд.
Він хотів покласти голову на стіл, полежати нерухомо і відпочити, ось лише потрібного йому відпочинку не існувало — він потребував відпочинку більшого за сон, більшого за смерть, відпочинку людини, яка ніколи не жила. Це бажання відпочити суперечило його природі, тому що він знав: напруга, що розпирала його череп, означала інше, це був заклик до дії, такий потужний, аж його паралізувало. Він понишпорив у столі, шукаючи аркуші чистого паперу, забувши, де вони зазвичай лежать. Він мусив написати передовицю, що пояснить і спростує попередню. Він мусив поспішати. Він відчував, що не має права зволікати жодної хвилини.
Напруга щезла з першими написаними словами. Він думав — поки його рука квапливо писала — про силу, приховану в словах; потім про тих, хто ці слова прочитає, але спершу про тих, хто ці слова знайшов; про цілющу силу, рішення як подолання перешкод. Він думав: можливо, головну таємницю світу, першоджерело життя, науковці ще не розкрили, але саме це відбувається, коли думка набуває форми слів.
Він відчував гуркіт, вібрацію в стінах свого кабінету, в підлозі. Друкарські машини готували обідній випуск його маленької бульварної газети «Ріжок». Він усміхнувся цим звукам. Його рука почала писати швидше, наче цей звук помпував енергію в його пальці. Він відмовився від свого звичного редакторського «ми». Він написав: «…і якщо мої читачі або мої вороги захочуть висміяти мене через цей інцидент, я це сприйму і вважатиму сплатою старих боргів. Я на це заслужив».
Він подумав: «Це б'ється серце будівлі… котра година? Я і справді його чую чи це моє власне серце? Якось лікар приклав мені до вуха стетоскоп і дав послухати власне серцебиття — воно лунало так само — і він сказав, що я здорова тварина і проживу чимало років… чимало… років».
«Я завинив перед моїми читачами через цього мерзенного негідника, що його духовне зростання є моїм єдиним виправданням. Я не відчуваю до суспільства такого рівня зневаги, що дозволила б мені вважати його небезпечним. Я досі відчуваю до моїх співгромадян достатньо поваги, яка дозволяє мені сказати, що Еллсворт Тухі не може становити для них загрози».
«Кажуть, звук ніколи не зникне повністю, він мандрує у просторі. А що відбувається з людським серцебиттям? Так багато ударів зробило серце за п'ятдесят шість років — чи можна зібрати їх знову, до якогось накопичувача, і вжити ще раз? Якщо вони ретранслюються, то чи не могли вони перетворитися на стукіт цих друкарських машин?»
«Але я взяв його до своєї газети, і якщо публічне каяття — це дивний, принизливий акт у нашу епоху, то саме таке покарання я понесу».
Не п'ятдесят шість років цих ледь чутних ударів, кожен з яких відокремлений та остаточний, схожий не на кому, а на крапку — багато крапок на сторінці, зібраних докупи, щоб оживити ці друкарські машини; не п'ятдесят шість, а тридцять один, решту двадцять п'ять років пішли на підготовку — мені було двадцять п'ять, коли я прибив над входом табличку; видавці не змінюють назви газети — я змінив — нью-йоркське «Знамено», «Знамено» Ґейла Вайненда…
«Я прошу вибачення у кожної людини, яка бодай колись читала цю газету».
Здорова тварина — і те, що я роблю, є свідченням мого здоров'я. Я мушу запросити сюди того лікаря, щоб він послухав ці друкарські машини — він усміхнеться доброю вдоволеною усмішкою. Лікарі інколи, наче еталони досконалого здоров'я, одначе це доволі рідкісне явище. Я повинен подарувати йому це задоволення — найздоровіший ритм, що він будь-коли чув — і він скаже, що «Знамено» проживе чимало років…
Двері його кабінету відчинилися, й увійшов Еллсворт Тухі.
Вайненд без жодного заперечення дозволив йому перетнути кімнату і підійти до столу. Вайненд подумав, що він відчуває лише цікавість — якщо цікавість може розбухати до розміру безодні, мов оті карикатурні жуки завбільшки з будинок, які насуваються на людей на сторінках недільного додатку до «Знамена» — цікавість, тому що Еллсворт Тухі досі перебував у цій будівлі, тому що Тухі прорвався до нього попри наказ нікого не впускати і тому що Тухі сміявся.
— Я прийшов повідомити вам про те, що я йду, містере Вайненд, — сказав Тухі. Його обличчя було стримане; на ньому не було зловтіхи; це було обличчя актора, який знав, що перегравати не варто і що найсильнішого враження можна досягти, залишаючись спокійним. — І сказати вам, що я повернуся. На це ж місце, у цьому ж будинку. Тим часом ви побачите результати своєї помилки. Вже пробачте мені, я знаю, що це вияв поганого смаку, але я чекав на це тринадцять років і можу дозволити собі як нагороду цих п'ять хвилин. Отже, ви були власником, містере Вайненд, і любили відчуття володарювання? А ви коли-небудь замислювалися, що лежить в основі цього? Ви подбали про зміцнення фундаменту? Ні, тому що ви були людиною діла. Люди діла мають справу з банківськими рахунками, нерухомістю, рекламними контрактами та цінними паперами із золотим тисненням. Вони залишають для непрактичних інтелектуалів, таких як я, право розважатися, вивчаючи хімічний склад позолоти, щоб дослідити природу і джерело багатства. Вони зберігають вірність контрактам із «Крем-Ах-пудинг» і залишають нам такі банальності, як театр, кіно, радіо, школи, рецензії на книжки й критику архітектури. Кидають нам кусник, щоб ми сиділи тихо, марнуючи час на несуттєві забави, поки самі заробляють гроші. Гроші — це влада. Так, містере Вайненд? Отже, вам потрібна була влада, містере Вайненд? Влада над людством? Ви нікчемний аматор! Ви ніколи не розуміли природи ваших власних амбіцій або ж знали, що не здатні досягти бажаного. Ви не вміли застосувати необхідні методи і не хотіли б таких результатів. Ви ніколи не були цілковитим негідником. Я розповідаю вам про це без вагань, бо не знаю, що гірше: бути великим негідником чи цілковитим бовдуром. Ось чому я повернуся. І коли це станеться, я керуватиму цією газетою.