Містеру Гардінґу виповнилося шістдесят, він володів нерухомістю на Лонґ-Айленді та розподіляв свій вільний час між стрільбою по тарілках і відгодуванням фазанів. Його бездітна дружина входила до складу ради директорів Центру соціальних досліджень. Тухі, провідний лектор цієї установи, ввів її до Ради. Це вона написала статтю замість чоловіка.
Ейлієн і Фалк не були членами профспілки Тухі. Дочка Ейлієна, вродлива молода акторка, брала участь в усіх виставах Айка. Брат Фалка був секретарем Ланселота Клоукі.
Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті та переглядав стоси документів. У нього було чимало справ, але в його пам'яті зринала одна картинка, що він ніяк не міг її викинути з голови і яка підштовхувала його до дій, — образ хлопчини в поношеному одязі, який стоїть перед столом редактора: «Ви можете написати слово „кіт“?» — «А ви можете написати слово „антропоморфологія“?». Дві особистості ламалися і зливалися в одну, йому здавалося, що той хлопчик стоїть тут, перед його столом, очікуючи, і він навіть сказав уголос: «Забирайся геть!». А потім люто себе зупинив і подумав: «Гей, дурню, ти не зламаєшся, не зараз». Він більше не озвучував думок, але внутрішній голос тихенько продовжував нашіптувати, поки він читав, перевіряв і підписував папери: «Іди собі! У нас немає роботи для тебе». — «Я буду неподалік. Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите мені платити».
«Вони тобі платять, хіба не розумієш, маленький телепню? Вони тобі платять». Уголос він сказав телефоном: «Скажи Меннінґу, що ми повинні друкувати з матриць… Якнайшвидше пришліть коректуру… Пришліть мені сандвіч. Будь-який».
Декілька осіб залишилися з ним — старі працівники і кур'єри. Вони приходили зранку, часто з подряпинами на обличчях і слідами крові на комірцях; один прийшов, спотикаючись, із розбитою головою, довелося викликати швидку допомогу. Річ була не в мужності чи відданості; вони приходили за звичкою; вони надто довго жили з думкою, що світ завалиться, якщо вони втратять роботу в «Знамені». Старі не розуміли. Молоді не турбувалися.
Кур'єрів послали виконувати завдання репортерів. Більшість матеріалу, з яким вони повернулися, було такої якості, що Вайненд попри розпач нестямно розреготався: він іще ніколи не бачив такої пишномовності; він міг уявити гордість амбітних хлопчаків, які нарешті стали журналістами. Він не сміявся, коли статті з'являлися в «Знамені» без вичитки; редакторів бракувало.
Він намагався знайти нових людей. Пропонував неймовірні зарплатні. Але люди, які були йому необхідні, відмовлялися. Кілька осіб відгукнулися на його пропозицію, і він одразу ж про це пошкодував, одначе взяв їх на роботу. Це були люди, які по десять років не працювали у пристойних газетах і яких місяць тому він не впустив би навіть до вестибюля. Декого з них довелося викинути за два дні; інші залишилися. Більшу частину дня вони були п'яні. Ще декотрі поводилися так, наче зробили Вайнендові велику послугу. «Що, Ґейле, притиснуло тебе, старий», — сказав один і пролетів через два сходових майданчика донизу. Він зламав щиколотку і сидів на підлозі, ошелешено вирячившись на Вайненда. Інші були делікатніші; вони тинялися навколо і хитро поглядали на Вайненда, майже підморгуючи, наче були кримінальними спільниками, пов'язаними участю в брудній оборудці.
Він звертався на факультети журналістики. Ніхто не відгукнувся. Студенти одного коледжу надіслали йому спільну резолюцію: «…Починаючи наш робочий шлях зі свідомістю професійної гідності, присягнувши собі підтримувати честь професії, ми заявляємо, що ніхто з-поміж нас не поступиться самоповагою і не погодиться на пропозицію від вас».
Редактор відділу новин залишився на робочому місці; редактор міських новин пішов. Вайненд виконував обов'язки редактора відділу міської хроніки, випускового редактора, телеграфіста, літературного редактора і кур'єра. Він не виходив із будівлі та спав на дивані в кабінеті, як у перші роки існування «Знамена». Без піджака і краватки, у розхристаній сорочці, він бігав сходами вниз-угору, і його кроки торохкотіли, наче кулеметна черга. Залишилося лише два ліфтери, решта зникли, і ніхто не міг сказати, коли і чому — з симпатії до страйкарів, зі страху чи зневіри.