Ґейл Вайненд стояв біля вікна свого кабінету і дивився на місто.
«Я підтримував страйки, коли це було небезпечно робити. Усе своє життя я боровся з Ґейлом Вайнендом. Я ніколи не очікував дожити до такого дня чи такого повороту подій, коли мені доведеться сказати — як кажу це зараз, — що я на боці Ґейла Вайненда», — написав у «Хроніці» Остін Геллер.
Вайненд прислав йому записку: «Чорт вас забирай, я не просив мене захищати. Ґ. В.».
«Нові кордони» назвали Остіна Геллера «реакціонером, який продався великому бізнесу». Леді з інтелектуального товариства називали Остіна Геллера старомодним.
Ґейл Вайненд стояв за столом у відділі міських новин і, як завжди, писав передовиці. Уцілілий персонал не помічав у ньому змін: жодного поспіху, жодних спалахів гніву. Ніхто не зауважив, що в нього з'явилися нові звички: він почав заходити до друкарні й довго дивився на білу пару, що її вивергали гуркітливі гіганти, і прислухався до їхнього брязкоту. Він підбирав свинцеві матриці з підлоги набірного цеху і неуважно крутив їх у пальцях, як коштовний метал, а потім акуратно клав на стіл, наче не хотів їх загубити. Він став ощадним ще в дечому, не зауважуючи цього: заточував олівці, витратив півгодини, незважаючи на дзеленчання телефонів, слухавки яких ніхто не брав, ремонтуючи зламану друкарську машинку. Та йшлося не про економність; він підписував чеки, не звертаючи уваги на суми; Скаррет боявся навіть подумати про те, скільки коштував йому кожен день. Ішлося про речі, що належали цьому будинку, в якому він любив кожну ручку на дверях, речі, власність газети, що належала йому.
Наприкінці кожного дня він телефонував Домінік. «Усе чудово. Все під контролем. Не слухай панікерів… Ні, під три чорти їх, ти ж знаєш, я не хочу говорити про цю бісову газету. Краще скажи мені, що там зараз у саду… Ти сьогодні плавала?.. Розкажи мені про озеро… Яка на тобі сукня?.. Ввімкни сьогодні о восьмій радіо — транслюватимуть твій улюблений другий концерт Рахманінова… Звісно, у мене є час, щоб бути в курсі всього… Ну, добре, бачу, колишню журналістку не надурити, я прочитав програму радіопередач… Звісно, у нас достатньо співробітників, але я не можу покластися на декого з нових хлопців, а зараз у мене з'явилася вільна хвилина… Нізащо не приїжджай до міста. Ти мені це обіцяла… Добраніч, кохана».
Він клав слухавку, але й далі усміхнено дивився на телефон. Заміський будинок здавався йому недосяжним континентом за океаном; будинок здавався йому неприступним, наче оточена захисними валами фортеця, і йому це подобалося — не сам факт, а це відчуття. Його обличчя нагадувало обличчя далеких предків, які воювали на стінах замку.
Одного вечора він пішов до ресторану через дорогу; він уже кілька днів не їв нормальної їжі. Коли повертався, на вулицях, огорнутих брунатним серпанком літа, досі було світло — неначе потьмяніле проміння з комфортом витягнулося в теплому повітрі, щоб затриматись якнайдовше, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм; небо здавалося свіжим, а вулиці — брудними; коричневі та тьмяно-оранжеві плями виднілися на кутах будинків. Перед входом до редакції снували пікетники. Їх було восьмеро, і вони невтомно крокували видовженим колом. Він упізнав одного хлопця — репортера кримінальної хроніки, решту він ніколи не бачив. Вони несли плакати: «Тухі, Гардінґ, Ейлієн, Фалк…», «Свобода преси…», «Ґейл Вайненд топче права людини…».
Його увагу привернула одна жінка. Її стегна починалися від щиколоток, випираючи з тісних черевиків; у неї були квадратні плечі, а квадратне тіло напинало довге пальто з дешевого коричневого твіду. У неї були маленькі білі руки, того ґатунку, що з них усе валиться на кухні. Вона мала беззубий рот і тупцяла перевальцем, але пересувалася напрочуд енергійно. Хода демонструвала, що весь світ намагається її скривдити, але вона лише на це й чекала з єхидним лукавством, бо цей світ, намагаючись її образити, дуже прорахувався: спробуй лишень, і побачиш; спробуй лишень зачепи! Вайненд знав, що вона ніколи не працювала в «Знамені»; це було неможливо; не вірилося, що її взагалі можна навчити читати. Її кроки, здавалося, додавали: вона тішиться, що не мусить цього робити. Жінка несла плакат: «Ми вимагаємо…».
Він згадав ночі, коли йому доводилося спати на дивані в старому будинку «Знамена» протягом перших років, тому що було потрібно заплатити за нові друкарські верстати, і «Знамено» мало з'являтися на вулицях раніше за видання конкурентів; згадав, як однієї ночі почав кашляти кров'ю, але відмовився звернутися до лікаря — врешті-решт виявилося, що нічого страшного не було, просто виснаження.