— Я ніяк не можу їм відповісти, Говарде. Я доручаю це тобі. Ти протистоятимеш усьому цьому. І Вайнендовим газеткам, і тому, що уможливлює існування таких газет, і тому, що стоїть за ними. Я доручаю тобі дивну місію. Не знаю, якою буде наша відповідь. Знаю лише, що відповідь є і вона в тобі, бо ти, Говарде, і є цією відповіддю, й одного дня ти знайдеш потрібні слова.
6
«Проповідь у камені» Еллсворта Тухі побачила світ у січні 1925 року.
Книга з підзаголовком «Архітектура для кожного» мала вишукану темно-синю палітурку, оздоблену простими срібними літерами і срібною пірамідою в кутку. Вона мала сенсаційний успіх. Тут було викладено всю історію архітектури, від мазанок до хмарочосів, простими словами людини з вулиці, але це лише увиразнювало наукові терміни. У передмові автор зазначив, що це спроба «поставити архітектуру на належне місце — ближче до людей». Далі він зазначав, що мріє про те, щоб середньостатистична людина «думала і розмовляла про архітектуру так, як розмовляє про бейсбол». Він не обтяжував читачів технічними подробицями п'ятьох ордерів, підтримкових конструкцій, перемичок або залізобетону. Він заповнив сторінки побутовими деталями щоденного життя єгипетських домовласників, римських чоботарів, коханки Людовика ХГУ, писав, що вони їли, як умивалися, де робили закупи і як будинки впливали на їхнє життя. Але він створював у читачів враження, що вони вивчать усе, що їм варто знати про п'ять ордерів і залізобетон. Він дав їм зрозуміти, що не було проблем, здобутків, досягнень думки, які б не стосувалися звичайної рутини безіменних людей як у минулому, так і нині; що наука не має жодної мети і завдання, крім як упливати на цю рутину; що самим лише фактом свого непримітного існування його читачі втілюють і досягають усіх найвищих цілей будь-якої цивілізації. Його наукова докладність була бездоганною, а ерудиція вражала; усі вірили його описам кухонного начиння Вавилона чи придверних килимків Візантії. Він писав яскраво і достовірно, наче безпосередній спостерігач. Він не продирався натужно крізь століття, а танцювальною ходою, як казали критики, простував дорогою віків, наче блазень, приятель і пророк.
Він писав, що архітектура — найвидатніше з усіх мистецтв, оскільки вона анонімна, як і все величне. Писав, що світ має чимало відомих споруд, але лише кількох уславлених будівельників, і так має бути, позаяк жодна людина ніколи не створювала нічого важливого в архітектурі чи деінде. Ті кілька людей, імена яких дожили до нашого часу, насправді були самозванцями, які експропріювали народну славу, як дехто експропріює багатство. «Вдивляючись у пишноту старовинного монумента і приписуючи цей здобуток одній людині, ми беремо на себе провину за духовну підміну. Ми забуваємо про армію майстрів, невідомих та неоспіваних, які передували цьому митцю у темряві віків, які смиренно гарували — увесь героїзм смиренний, — і кожен вносив свою маленьку частку до загальної скарбниці свого часу. Видатна будівля — це не особистий винахід того чи того генія. Це лише вияв сили людського духу».
Він пояснював, що занепад архітектури почався тоді, коли приватна власність витіснила общинний дух Середньовіччя, і що егоїзм приватних власників, які будували лише задля задоволення власного поганого смаку («кожен власний смак є поганим смаком»), зруйнував планомірність міст. Він демонстрував, що не існує такого поняття, як свобода волевиявлення, адже всі творчі імпульси людей обмежені, як і решта, економічною ситуацією епохи, в якій вони живуть. Він захоплювався всіма визначними історичними стилями, але застерігав від безглуздого їх змішування. Він відмахувався від сучасної архітектури, мовляв, «досі вона була лише примхою поодиноких індивідуалістів, не створила жодних зв'язків із великим, спонтанним народним рухом і, внаслідок цього, не заслуговує на увагу». Він пророкував прихід кращого світу, де всі люди стануть братами, а їхні будинки — гармонійними і схожими один на одного, зведеними у видатних традиціях Греції, «матері демократії». Він зумів навіяти — без відчутного відхилення від спокійної відчуженості свого стилю, — що кожне слово цієї книги писано рукою, що тремтіла від емоцій. Він закликав архітекторів облишити власницькі прагнення особистої слави, а натомість присвятити себе утіленню настроїв народу. «Архітектори — це слуги, а не керманичі. Вони мусять не вдовольняти своє маленьке его, а виражати душу своєї країни і ритм свого часу. Вони повинні не гнатися за оманою особистих примх, а шукати спільний знаменник, що наблизить їхню роботу до серця мас. І архітектори, шановні мої друзі, не повинні запитувати чому. Вони повинні не керувати, а бути керованими».