Він пройшов повз двері салону. З музичного автомата линула «Вечірня зоря» Ваґнера, проминув двері шинку. Звідти війнуло смородом застояного пива. Якась жінка важко гепнулася на шинквас, розпластавшись у свінговому аранжуванні.
Попереду виднілися дерева Центрального парку. Опустивши очі, проминув готель «Аквітанія».
Дійшов до рогу вулиці. Він уникав таких перехресть, але це було інше. Це була темна місцина, шматок тротуару, затиснутий між стінами гаражу та опорами надземної станції метро. Він побачив, як вулицею віддаляється вантажівка. Не побачив напису на ній, але знав, що це за вантажівка. Поблизу металевих сходів, що вели нагору, притулився газетний кіоск. Він повільно перевів погляд додолу. На тротуарі лежала пачка газет. Ранковий випуск «Знамена».
Він не підійшов ближче. Стояв, очікуючи. Він думав: «У мене ще залишилося кілька хвилин, протягом яких я нічого не знатиму».
Він бачив безликих людей, які один по одному зупинялися біля кіоску. Вони купували різні газети, але також купували і «Знамено», зауваживши титульну сторінку. Він стояв, притулившись до стіни і думав: «Це правильно, що останнім, хто дізнається, що саме сказав Вайненд, буду я».
Але він уже не міг зволікати: покупців більше не було і газети, освітлені жовтою жарівкою, чекали на нього. Він не бачив продавця у тіні. На вулиці було порожньо. Довгий коридор, утворений кістяками станційних стовпів. Кам'яний тротуар, поплямовані стіни, плетиво металевих стовпів. У вікнах світилося, але здавалося, що за цими стінами не було жодної душі. Над його головою прогуркотів потяг, довга низка брязкітливих звуків скотилася до землі стовпами, що здригнулися. Здавалося, ніким не керована маса металу промчала крізь ніч.
Він зачекав, коли звук помре, а потім підійшов до кіоску. «Знамено», — сказав він. Не знав, хто продав йому газету, чоловік чи жінка. Він побачив лише вузлувату руку, яка підсунула до нього «Знамено».
Пішов геть, але зупинився посеред дороги. З титульної сторінки на нього дивилося обличчя Рорка. Це була гарна світлина. Спокійне обличчя, виразні вилиці, невблаганні вуста. Він прочитав передовицю, опершись на металеву підпору.
«Ми завжди намагалися говорити нашим читачам правду без страху чи упередження…
…міркування милосердя та право сумніватися в провині людини, навіть обвинуваченої у важкому злочині…
…але після неупередженого аналізу та з огляду на нові докази, надані нам, ми мусимо відкрито визнати, що були занадто поблажливі…
…суспільство, в якому прокинулося почуття відповідальності за малозабезпечених…
…Ми додаємо наш голос до голосу громадськості…
…Минуле, кар'єра, особистість Говарда Рорка, мабуть, підтверджують поширену думку, що він — непорядний, небезпечний, безпринципний, антисоціальний тип людини…
…Якщо Говарда Рорка визнають винним, а це неминуче, він повинен понести найсуворіше покарання, передбачене законом».
Це було підписано: «Ґейл Вайненд».
Спромігшись нарешті поглянути вгору, він побачив, що стоїть на яскраво освітленій вулиці, на тротуарі, розглядаючи восковий манекен жінки, вишукано розташований на атласній кушетці у вітрині крамниці; манекен був вбраний у пеньюар лососевого кольору та відкриті сандалі та притримував пальцем піднятої руки низку перлів.
Він не пам'ятав, коли викинув газету. Її вже не було в його руках. Він озирнувся. Неможливо було знайти газету, покинуту на вулиці, бо він не пам'ятав, якими саме вулицями йшов. Подумав: «Навіщо? Є й інші газети. У місті їх повно».
«Ти став неповторною частиною мого життя…»
«Говарде, я написав цю передовицю сорок років тому. Я написав її в шістнадцять років, тієї ночі, коли стояв на даху будинку».
Він рушив далі. Перед ним простягалася інша вулиця, несподіваний тунель нескінченної порожнечі з ланцюгом зелених світлофорів, що тягнулися до горизонту. Наче вервиця. «А тепер переходь від однієї зеленої намистини до іншої, — думав він. — Ні, це не ті слова. — Але слова лунали в такт із його кроками. — Mea culpa… mea culpa — mea maxima culpa».[14]
Він проминув вітрину зі старим зношеним взуттям, двері молитовного будинку із хрестом над ними, подертий портрет партійного кандидата на виборах два роки тому, овочевий магазин з ящиками зігнилої зелені на тротуарі. Вулиці звужувалися, стіни присувалися ближче. Він відчував запах річки, а нечисленні ліхтарі висвітлювали ватні клапті туману.
14
Моя вина, моя величезна вина