Він опинився в Пекельній кухні.
Фасади навколишніх будинків здавалися стінами прихованого подвір'я, що зненацька явилося перед очима: неприкритий занепад, безсоромно виставлений напоказ. Він почув лемент, що долинав із шинку на розі; він не знав, радіють там чи чубляться.
Він зупинився посеред вулиці. Повільно зазирав у пащу кожної темної ущелини, розглядав стіни в патьоках, вікна, дахи.
«Я так і не вибрався звідси. Я так і не вибрався. Я здався бакалійнику, морякам на поромі, власнику більярдної зали. Не ти тут керуєш. Не ти тут керуєш. Ти ніколи тут не керував, Ґейле Вайненд. Ти лише додав себе до переліку того, чим керують вони».
Потім він підвів погляд на величні хмарочоси. Він бачив лише їхні контури, позначені цятками світла, що здіймалися в темряві вгору, здавалося, без жодної підтримки — сяйливі вершини, не прив'язані ні до чого, крихітні, блискотливі квадратики вікон, що висіли в небі. Він знав, яким відомим хмарочосам вони належать, міг подумки відтворити в уяві їхні форми. Він думав: «Ви мої судді та свідки. Ви безперешкодно піднеслися над похиленими дахами. Ви милосердно прострелили небеса, здіймаючись до зірок, долаючи важкість, втому та неістотність. Людина, яка на кілька кілометрів віддалиться океаном, вже не бачитиме вас, але це не має значення, бо і ви, і місто існуватимете й надалі. Так само як протягом століть кілька постатей самотньо височіють над усіма, і ми можемо поглянути на них і сказати: людство існувало й до нас. Від вас не втекти; вулиці змінюються, але варто лише підвести очі, й ось ви стоїте, незмінні. Ви бачили, як я блукав сьогодні містом. Ви бачили кожен мій крок і всі мої роки. І я зрадив вас. Бо народився, щоб стати одним із вас».
Він рушив далі. Було вже пізно. Кола світла нерухомо лежали під ліхтарями спорожнілих вулиць. Деколи гуділи клаксони таксі, наче дзвінок у двері порожньої квартири. Він бачив викинуті газети: на бруківці, на паркових лавках, у сміттєвих урнах на перехрестях вулиць. Сьогодні в місті прочитали багато примірників «Знамена». Він подумав: «Наклад зростатиме, Алво».
Зупинився, побачивши в ринві на узбіччі тротуару газету, що лежала титульною сторінкою догори. Це було «Знамено». Він побачив обличчя Рорка, а на ньому сірий відбиток гумової підошви.
Він повільно опустився, став навколішки і підняв газету. Розгладив титульну сторінку, поклав газету до кишені й рушив далі.
«Невідомі гумові підошви блукають містом, на невідомих ногах, що я відпустив їх на волю у березні.
Я відпустив їх усіх. Кожного з тих, хто мене знищив. На цій землі живе чудовисько, прокляте власною безпорадністю. Я зняв із нього прокляття і звільнив його. Бо вони б залишилися безпорадні. Самі вони нічого не можуть створити. Я дав їм зброю. Я віддав їм свою міць, свою енергію, свою життєву силу. Я створив гучний голос і дозволив їм диктувати слова. Жінка, яка жбурнула мені в обличчя бурякову гичку, мала право на це. Я дав їй це право.
Будь-що можна зрадити, будь-кому можна пробачити. Але не тим, кому забракло відваги на власну велич. Можна пробачити Алві Скаррету. Йому не було що зраджувати. Можна пробачити Мітчеллу Лейтону. Але не мені. Бо я не народився для вторинного життя».
17
Стояв літній день, безхмарний і прохолодний, немов сонце накрила невидима водяна плівка і теплова енергія перетворилася на чіткі лінії й додаткове сяйво на контурах міських будинків. На вулицях, наче клапті сірої піни, лежали розкидані численні примірники «Знамена». Місто, сміючись, читало Вайнендову заяву про зречення від його поглядів.
— Нарешті, — сказав Ґас Вебб, голова комітету «Ми не читаємо Вайненда».
— Спритно, — зауважив Айк.
— Я хотіла би бодай мигцем, упівока побачити сьогодні обличчя великого містера Ґейла Вайненда, — промовила Саллі Брент.
— Саме вчасно, — сказав Гомер Слоттерн.
— Хіба не чудово? Вайненд здався, — процідила жінка зі щільно стиснутими губами; вона мало що знала про Вайненда і геть нічого не знала про суть справи, але їй подобалося чути про те, як люди здаються. В кухні, після вечері, огрядна жінка зішкребла залишки їжі з тарілок на газету; вона ніколи не читала першої шпальти, лише любовну історію з продовженням на другій; вона загорнула в «Знамено» лушпиння цибулі й обсмоктані баранячі реберця.
— Це колосально, — сказав Ланселот Клоукі, — але я насправді образився на профспілку, Еллсворте. Як вони могли ось так поставити на тобі хрест?